Отець Ян Бейзим – вірний син Ігнатія Лойоли

Відразу ж після приїзду на Мадагаскар отець Ян Бейзим писав до о. Аполоніуша Краупи (пізніше місіонера у Північній Родезії): «Нам потрібно бути добрими ченцями, адже ми тут залишені самі на себе». Бути добрим ченцем, у розумінні о. Бейзима, значило бути добрим єзуїтом, вірним сином св. Ігнатія Лойоли. Давайте розглянемо, в чому о. Бейзим старався наслідувати о. Ігнатія. Які конкретно ігнатіанські риси проявляються, виділяються в його важкому, жертовному житі.

Ігнатіанська байдужість

Згідно листа св. Ігнатія про послух, він вважав послух та поклоніння Божій волі найціннішими понад усі жертви. Разом із цими чеснотами йшла в парі і свята байдужість, тобто готовність зректися пошуків самого себе і своєї волі. Від самого початку своєї місії на Мадагаскарі, о. Бейзим був готовий працювати для прокажених, але також був готовий повернутися додому, якщо би на те був наказ настоятелів. Пізніше, він готовий був податися на Сахалін, якщо на те була би воля Божа. На все - на країну, на сім’ю, на те, чи буде мати в лепрозорії в Марані польських шариток чи сестер св. Йозефа з Клуні – він дивився спокійно, у дусі святої байдужості, лишень була би в тому Божа воля і Боже уподобання. У тій своїй байдужості він завжди бачив найвищу мету, яку визначив своєму орденові св. Ігнатій Лойола: більша слава Божа, більше добро душ, у цьому випадку, душ прокажених, що були довірені о. Бейзимові.

Те, що св. Ігнатій у Фундаменті «Духовних вправ» (№23) називає байдужістю, «необхідністю ставати байдужим», о. Бейзим жертвує Пресвятій Діві, як абсолютну готовність на буття здоровим чи бути випробуваним хворобою, на осягнення успіху чи невдачі. Він піклується про квіти і садок, але не для себе – йому байдуже – тільки для того, щоб прикрасити вівтар та, хоча би трішки, життя хворих.

Все для Христа і Його Матері

Ще з часів новіціату о. Бейзим пам’ятав твердження св. Ігнатія: чим більше труднощів чи переслідувань ми зазнаємо в якійсь справі, тим більшою буде нагорода. Цей вислів додавав йому сили у трудні часи. Окрім цього твердження, великою втіхою в турботах о. Бейзима була молитва св. Ігнатія зі «Споглядання для здобуття любові»: «Забери, Господи, і прийми всю свободу мою, пам'ять мою і розум, всю мою волю, все, що маю. Ти все мені, Господи, дав і я все Тобі віддаю. Все Твоє. Воля Твоя розпоряджатися усім. А мені дай тільки любов і благодать Твою. Цього мені достатньо. Амінь». («Духовні вправи», №234) Ця молитва, яку він повторював кілька разів на день, яка була виразом цілковитого присвячення себе Господові, допомагала Отцеві перенести тугу за Батьківщиною.

Саме тому, при всьому своєму смиренні, о. Бейзим мав сміливість признати, що «хоча я і є опришком, але помру як син св. Ігнатія і слуга Пресвятої Матері».

Безмежна віра Богові

Його підтримував також і інший вислів св. Ігнатія стосовно довірливої та, в той же час, відповідальної співпраці Бога і людини: «Так довіряй Богові, якби весь успіх справи залежав тільки від Нього, не від тебе. Але докладай всіх зусиль, неначе ти, без Божої помочі, сам повинен виконати все». Дуже подібно о. Бейзим писав і про свою довіру до Марії. Він довіряв Їй і знав, що він є тільки Її знаряддям, але знав і те, що повинен про все подумати сам і старатися так, начебто все тільки від нього залежало.

Близькими, також, були О. Бейзимові такі ігнатіанські засади, як «Vince te ipsum» i «Agere contra» – «подолай себе» і «діючи проти». Він старався жити і поступати згідно із цими принципами, долаючи себе і діючи наперекір всьому, що відривало би його від любові до Бога і ближніх, від великодушно взятої на себе місії. «Треба долати себе, щоб не впасти духом і стиду не наробити». Треба діяти проти любові до себе, умертвлювати своє «улюблене я», «яке вилазить як шило із мішка» у вигляді егоїзму, захланності, духу цього світу – було предметом постійної турботи о. Бейзима. Він признавався Матері Казимирі, що не розуміє людей, які трудяться заради особистої вигоди, матеріальних справ, для того «коханого я».

Великою була його прихильність до умертвлення і до суворого способу життя. Він, працюючи в дуже складних умовах, в біді, голоді, в службі найбіднішим і зневаженим, пише Матері Ксаверії, що має все: квіти, птахів, чисте повітря, а до ран і смороду хворих вже призвичаївся, ну і, таким чином, нема заслуг, бо нема умертвлення. В той же час, із листів Отця видно, що умертвлення він мав в достатку.

Тому що все віддав Богові і Пресвятій Діві, тому що все в Їх руках, він сам довірливо був готовий на все і не хотів ні в чому себе шукати. Єдиного, чого він прагнув, було шукати волі Ісуса Христа, так, щоб в тому не було «мого я», «без домішку своєї волі».

Прагнення кращого служіння

Від такого відношення народилася єдність з Богом в Його світлій волі, готовність на її виявлення у всьому і завжди. Cв. Ігнатій навчив о. Бейзима шукати Бога у всьому, любити Його у всьому, служити Йому в усьому i за допомогою всіх речей. Отець Бейзим поступав саме так. Це було його молитовне спілкування з Богом, його ігнатіанська побожність: Бог у всьому і все в Богові (Конституції, №288). Описуючи о. Марцінові Черміньскєму страшну бурю з блискавками та громами, він підкреслював, що такі бурі вчать його покори, адже у потужності стихійних сил він бачить силу і велич Бога Творця і поклоняється їй.

Завдяки такому стосункові до реальності, в дусі уже згаданого «Споглядання для здобуття любові» («Духовні вправи», №230-237), о. Бейзим був поєднаний з Богом. Бог був йому близький і дорогий у цій близькості. Він писав до о. Черміньскєґо, що постійно зайнятий, заклопотаний і стурбований, він ніби відчуває себе постійно на реколекціях. Старається завжди бути поєднаним з Богом і Його волею – в Марані і на Сахаліні (якщо Бог захоче, щоб він там був) бо знаходить і любить Бога смиренною у всьому любов’ю. Отець тужив за рідним краєм, але завжди усвідомлював собі, що для нього «вітчизна там, де є більша служба Божа і більша допомога душам». «Моя вітчизна там, де Господь хоче, щоб я був». Де прийдеться померти? Йому було все одно, аби на службі у Христа і в Ісусовому Товаристві. Він постійно просив про те для себе і для всієї, дорогої йому, Галіцийської Провінції.

Ігнатіанське прагнення служити було визначальною рисою о. Бейзима. Багато років він служив і допомагав в інфірмерії конвікту в Тернополі і Хирові, потім служив прокаженим, а бачачи потреби в безлічі інших місць, прагнув, якби ж було можливим, «розділитися на багато частин, щоби всюди могти служити».

Прагнення до слави Божої і спасіння душ

Прагнення до слави Божої і спасіння душ, тобто до реалізації цілі свого ордену, проявлялося у покуті за свої гріхи і старанні, щоб і інші не грішили. Саме тому він так ревно дбав про моральну сторону життя своїх прокажених, вільного від важких гріхів. За прикладом св. Ігнатія, Отець готовий був присвятити своє життя для порятунку людини, нехай навіть від одного смертельного гріха. А що вже говорити про 500 поляків на Сахаліні!

«Bene et fideliter» - добросовісно і вірно виконувати свої обов’язки – цього Отець навчився від св. Ігнатія (див. Духовні вправи, №180), цього він вимагав від себе і очікував від інших. Він дуже вболівав про те, що на місіях багато справ робилося поверхнево і тимчасово, що робилося «multa sed non multum» («багато, але не так багато»). Такий підхід суперечив його сімейному вихованню та формуванню в ордені, його людському та релігійному сумлінню.

У виборі апостольської праці (наприклад, чи залишитися в Марані, чи їхати на Сахалін) О. Бейзим керувався критеріями св. Ігнатія (див. Конституції, №622-624), шукаючи у служінні більшої слави Божої і більшого спільного людського добра. Після закінчення будівництва лепрозорію в Марані і передачі його у надійні руки свого наступника, о. Бейзим хотів податися на Сахалін, оскільки справа душ там була критично занедбана – на Сахаліні не вистачало працівників у Господньому винограднику, тож ситуація була терміновою і небезпечною для душ, що гинули в нужді. Тому він так тяжко просив: «Ісусе Христе, благослови мене, щоб я туди найшвидше дістався!»

В дусі ігнатіанського «Споглядання для здобуття любові», він хотів привести своїх прокажених до Бога через зовнішні, очевидні речі. Він дбав про красу саду, каплиці, кладовища, священицьких шат. Старався здобути для хворих цікаві альбоми з ілюстраціями, щоб відірвати їх від бездіяльності та бруду гріха, привертати їх увагу до чистої краси і щирого зацікавлення.

Magis

Типовою ігнатіанською рисою о. Бейзима була інтенсивність його життя і діяльності – magis – більше, щедріше, жертовніше. Це було практичне вираження зростаючої любові, що прагнула віддавати і служити більше. До цього його спонукало «magis» - більше – любові до Бога і душ, а також прагнення, щоб не стати на суді перед Богом з пустими руками, бо «гріхів море, а заслуг анітрохи».

Так само, як і св. Ігнатій, о. Бейзим любив дивитись на небо. Нічне зоряне небо. В такі моменти його охоплювала туга за справжнім небом. Він відчував, наскільки обридає йому земля і все земне. Тоді пробуджувалося в ньому живе прагнення, щоб заслужити на небо. Через молитву, особливо літургійну, він відчував, як відривався від землі і приближався до Бога.

За традицією Галіцийської Провінції, о. Бейзим старався проводити свої 8-ми денні щорічні реколекції перед святом св. Ігнатія (31 липня). Вони приближали його до Бога, духовно відновлювали і все більше уподібнювали до св. Ігнатія.

Благочестя о. Бейзима, його глибоке шанування і любов до Бога, до Пресвятої Діви, до ближніх, кому служив і допомагав, були по справжньому ігнатіанські.

O. Мєчислав Беднаж ТІ

Posted in Без категорії.