Все життя о. Бейзима і вся його важка місія на Мадагаскарі пронизані непохитною надією, але в той же час дуже смиренною вірою у Божу поміч і Боже милосердя. Якби не ця надія, йому було би важко справитись з тими труднощами, турботами, бідами, які безперервно мучили його під час служіння прокаженим, а особливо під час побудови лікарні в Марані (Амбатоворі). Чисто по-людськи безнадійні ситуації, він переносив мужньо, його тримала сила надії.
В ті часи праця місіонера була надзвичайно важкою. Ось що писав про неї сам о. Бейзим: «Якби не віра в Божу поміч та захист Пресвятої Матері, напевно нам би прийшлося опустити руки в безсиллі і здатися. Одна надія на Бога, що за Його благодаті, жоден з нас цього не допустить». Пишучи ці слова, він мав на думці і інших місіонерів, і ті важкі умови, в яких вони виконували свою нелегку місіонерську працю.
На самому початку свого служіння прокаженим, бідний, бо без копійки, самотній та безпомічний отець Бейзим всю свою довіру і надію поклав на Боже милосердя, відважно мислячи про будівництво лікарні для довірених йому хворих на проказу. «Надіюсь, що через кілька років, якщо на те буде воля Божа, лікарня буде збудована».
У 1905 році він писав до Католицьких Місій о. Черміньскєґо: «Я ні на хвилю не втрачаю надії на Божу благодать, що лікарня буде збудована і не одна душа знайде тут тиху гавань в дорозі до спасіння». Незважаючи на безкінечні та виснажливі випробування, його надія не підвела Отця. У 1911 році він, нарешті, дочекався закінчення довготривалої будови і сам, сповнений вдячності до Бога і благодійників, прийняв до лікарні своїх «пташенят». До найсучаснішої лікарні, єдиної такої на цілому острові.
Найчастіше свою надію на Бога о. Бейзим пов’язував зі своєю вірою до Матері Його. «Дуже надіюсь, що може і не швидко, але якось ситуація покращиться, навіть стосовно до звичаїв [хворих мальгашів], бо все в руках Пресвятої Матері, на Неї покладаюсь».
Отець з надією чекав кінця свого життя. Йому було все одно де він помре: чи то на Мадагаскарі, чи то на Сахаліні, про який він мріяв. Йому аби дістатися до чистилища, а там до неба і зустрітися з Ісусом і Марією.
Вся Отцева переписка з о. Черміньскім і краківськими кармелітками сповнена труднощами, тривогами, перешкодами, розмаїтими бідами та невдачами, але всі вони нерозривно переплітаються з надією. Надія виявилась міцнішою від того всього, що хотіло її зламати. Чоловік міцної віри виявився, також, чоловіком надії в дусі Святого Письма: « Вiра ж є здiйснення очiкуваного i впевненiсть у невидимому» (Посл. св.Павла до Євр. 11, 1). А також: « А надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Посл. св. Павла до Рим. 5, 5).
В житті о. Бейзима дуже чітко видно внутрішній зв'язок віри, надії і любові. Я не пишу окремо про любов о. Бейзима, тому що він кожен свій день жив нею. Любов була присутня у кожному його доброму, милосердному вчинку на службі найбіднішим. [...] Отець прагнув смиренно і палко, все більше і більше любити Христа і Марію. Він часто просив сестер кармеліток, щоб молилися, щоб оця його любов до Ісуса і Марії огорнула ціле його серце, пронизала все його життя молитви і праці. Ця любов, така жива в Отцеві, проявлялася також і в його любові до більшої слави Божої і Божої волі в усьому.
О. Мєчислав Беднаж ТІ