«І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Ян Бейзим вірно йшов за Ісусом зі своїм хрестом. То був хрест повсякдення. В своїх листах він писав: «Нема кута без хреста»; «Ані кроку без хреста»; «Від хреста до світла».
ІСУСОВІ ХРЕСТИКИ
Життя о. Бейзима, його покликання – це переплетіння прикрощів, розчарувань, спричинених його співбратами, хворими; це сплетіння труднощів та важкої праці. Він багато разів хворів на малярію, йому не давали жити африканські блохи; щоденне обслуговування хворих теж вимагало неабиякої фізичної та моральної сили. Але всі незгоди о. Бейзим лагідно називав «трісочками» з Господнього Хреста.
Ісус на Хресті був для о. Бейзима найвищим, найдієвішим спонуканням до вірності своєму духовному покликанню, незважаючи на ті перешкоди, які він зустрічав на своєму шляху. Турботи, незгоди, труднощі потрібно приймати з руки Господа, вони є частиною нашого покликання, щоб йти слідами Розп`ятого, нашими «хрестиками». В очах о. Бейзима настоятельство, будь яка відповідальність за інших, були хрестом також.
Часом його огортала звичайна втома, проста людська нетерплячість, а клопіт із побудовою лікарні був щоденним гірким шматком хліба. Та він все вважав «Ісусовими хрестиками». Тих хрестиків було вдосталь. Отець писав: «Б’юся як риба об лід». Труднощі із будівництвом та завершенням будови лепрозорію переслідували його до самого кінця. Він зносив їх терпляче, бо знав, був переконаний, що тільки через хрест можна дістатися світла – «per crucem ad lucem».
Отець Бейзим смиренно сприймав усі свої муки, зносив їх мужньо і довірливо, адже «Господь знає, кому і який хрест дати». І не потрібно дивуватись, що хрест болить. «Якби не боліло, то хрестики не були би хрестиками. Честь і хвала Ісусові за них».
ЗНАК БОЖОЇ ЛАСКИ
Вихований на спадщині св. Ігнатія Лойоли, о. Бейзим розумів, що справа Божа позначена хрестом. Хрест – це знак Божого благословення, що дає надію на добрий врожай для більшої слави Господньої. Він почав відчувати, що до нього повільно наближається старість, що потроху втрачає сили, що вже з’являються думки про смерть, але він не засмучувався, адже «хвороби і смерть – це малий Господній хрестик».
В труднощах і незгодах просив інших про молитву за нього, в основному краківських кармеліток, шукав заступництва у святих. Але він ніколи не просив нічого виключно для себе, наприклад, щоб звільнитися від нашестя африканських бліх через заступництво св. Терези Ісуса, бо «треба щось перестраждати» і дякувати Богу за цей хрестик.
Отець мужньо зносив біль і муки своєї останньої хвороби. Якщо навіть зривався якийсь зойк чи нарікання на біль з його вуст і його питали, чи дуже страждає, він завжди відповідав: «Хіба ж це можна порівняти зі стражданням Христа?».
Отець сам себе осіняв хресним знаменем скільки було сил і часто цілував свій хрестик - хрест його ордену. Коли вже не мав сили, то просив сестру Анну-Марію Відвідання, яка його доглядала, щоб окроплювала його свяченою водою, чинячи над ним знак хреста.
Він з великою пошаною відносився до хреста свого ордену. «Мій орденський хрестик служить мені і всім, всюди і до всього». Він давав цілувати його помираючому, сам часто його цілував, чинив знак хреста над могилою. «Одним словом, це якби наша спільна власність».
Він піклувався про впорядкування кладовища в Марані. Хотів побудувати на ньому високий, п’ятиметровий хрест, щоб і мертві мали опіку, а живим, щоб він нагадував про Розп’ятого Христа, наше Життя і Воскресіння.
Отець Бейзим жив, молився, працював, страждав і помирав як великий послідовник Ісуса і Його Хреста. Як і св. Павло він міг про себе сказати, що завжди носив в тілі мертвість Ісуса (2 Кор. 4, 10).
О. Мєчислав Беднаж
