ПОСЛУХ ОТЦЯ ЯНА БЕЙЗИМА ТІ

Серед релігійних чеснот, св. Ігнатій Лойола – окрім любові розсудливої (caritas discreta) – найбільше цінував послух. Послух, що міцно вкорінений у вірі та довірі до Бога, який через настоятелів та їх накази виявляє підлеглим свою волю, керує ними, доповнюючи можливі помилки чи недогляд настоятелів. Такий послух є по-суті апостольським, місіонерським, задля поширення і захисту віри, примноження слави Божої та творення більшого спільного блага людей в Церкві, головою якої є невидимий Ісус Христос, а видимим Його заступником – Папа. Таке розуміння послуху є principium et fundamentum – початком, основним принципом, основою Ордену Товариства Ісуса. Цілі ордену – власне спасіння і досконалість, а також досконалість і спасіння ближніх, а в результаті цього більша слава Божа і спільне благо – можна досягти тільки завдяки поєднанню послуху Господові, Церкві, настоятелям. Саме тому, послух є узами єдності з Церквою і орденом. Послух, як євангельська рада, є частиною послуху Ісуса Христа, що для нашого спасіння, покорився спасительній волі Отця аж до смерті на хресті. «Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…» (До филип'ян 2:8).

Від послушництва о. Бейзим був виховуваний у послуху і формований до послуху. Послух укорінився в ньому на все життя. Завдяки його живій вірі, послух давався йому легко. «Якщо буде на те воля настоятелів, а тому Ісусова воля, то я з превеликою охотою і найцілковитішою покорою залишуся тут серед прокажених аж до смерті». Свою апостольську місію в Марані чи на Сахаліні, о. Бейзим повністю узалежнював від волі настоятелів. «Як о. Провінціал розпорядиться – так і буде. Без нього я діяти не можу». Маршрут подорожі на Сахалін йому визначать настоятелі, хоча сам він волів би їхати через Краків, щоб відвідати милі його серцю краківські Кармелі, але «куди о. Провінціал вкаже дорогу – туди і поспішу».

Під кінець життя перед о. Бейзимом відкривалися три можливості для місіонерської праці: подальша праця в Марані; праця для каторжан на Сахаліні, що було мало вірогідним з приводу позиції російського уряду стосовно цього питання; нова пропозиція – праця в Родезії (місія о. Хіллера над Нижньою Замбезі). Отець був на все готовий у дусі послушництва та святої байдужості, хоч на той час він був уже змученою турботами та віком людиною.

Він прагнув усі справи з настоятелями вирішувати «по Божому», тобто «в послуху і любові» - salva oboedientia et caritate. А це вимагало, особливо на Мадагаскарі, неабиякої жертовності та зречення в стосунку до себе. Згідно із Конституціями та положеннями ордену (див. Конституції, 89), о. Бейзим обіймав своїм послухом всіх, хто мав будь яку владу, включно із братом-інфірмарієм, якому він теж старався покорятися..

Неабиякі прикрощі та труднощі в стосунках із настоятелями переживав о. Бейзим під час будівництва лепрозорію та в питаннях запровадження по статевого поділу хворих. З моменту висловлення свого наміру, він постійно стикався із супротивом апостольського вікарія, єпископа Жана Батиста Казе, настоятелів ордену та інших місіонерів, що вважали цю справу нереальною для виконання. Сам о. Бейзим був глибоко переконаний у слушності і необхідності такого поділу, для добра душ і тіл довірених йому хворих. Отця Бейзима у цій справі підтримували спеціалісти – лікар о. Шарль Десе ТІ та лікар Беньє. Тому що почувався відповідальним перед Богом та орденом за лепрозорій, за духовне і мирське благо довірених йому людей, о. Бейзим на письмі виклав серйозні аргументи щодо захисту концепції по статевого поділу хворих у лепрозорії і навіть на і йоту не поступався, оскільки вважав це питання надзвичайно важливим, а свою позицію правильною.

Отець Бейзим прекрасно знав, що творилося у державних притулках, так званих колоніях для прокажених, яка шкода там завдавалася душам і тілам. Дуже боліла його ота незгода поміж ним та настоятелями, але він не хотів і не міг, згідно зі своїм сумлінням, прикладатися до зла, з яким можна і треба було, хоч в міру своїх можливостей, боротися. Він почував своїм моральним обов’язком провести по статевий поділ у лепрозорії і не вважав, що виражає непослух у цій справі. О. Бейзим був переконаний, що, навпаки, він вірно і сумлінно виконує довірену йому орденом місію порятунку душ і тіл прокажених. О. суперіор Алоіс Бардон писав о. Генералові Луісу Мартіну про конфлікт поміж о. Бейзимом та єпископом Казе: «Скарги апостольського вікарія на о. Бейзима є занадто перебільшеними, хоча правдою є те, що о. Бейзим йому наразився. Апостольський вікарій отримав повну сатисфакцію, а щодо своїх настоятелів в ордені, то о. Бейзим виявив поставу, гідну справжнього сина св. Ігнатія».

Отець Бейзим пояснював о. Марцінові Черміньскєму оті звинувачення в непослуху, які були висунуті проти нього. Деколи ці накази просто суперечили один одному. Часом він почувався як поміж молотом і ковадлом – поміж наказами вищих і нижчих настоятелів, накази яких не завжди із собою погоджувалися. Беззаперечним є факт, що о. Віктор Херренґт, інспектор, присланий о. Генералом у 1909 році і, який два рази відвідував притулок та будівництво лепрозорію в Марані, признавав правоту о. Бейзима. О. Віктор Херренґт був вражений посвятою та любов’ю о. Бейзима в стосунку до прокажених, повністю схвалював його працю, плани будови лепрозорію та по статевий поділ хворих.

Якщо часом з уст о. Бейзима і виривалося якесь різке слово в стосунку до єпископа Казе чи настоятелів, то він дуже шкодував про це, просив у Бога пробачення за те, що «не завжди сприймав настоятелів в дусі віри і так, як було вказано в положеннях». Сповідався з цього і зобов’язувався виправитися.

О. Алоіс Верлі, настоятель місії в Бетсілео (Марана знаходилася на території місії) звинувачував о. Бейзима, начебто той був впертий «в своїх помилкових і ретроградних поглядах», що не визнавав авторитету настоятелів, навіть авторитету єпископа Казе. Зі своєї сторони, о. Бейзим стверджував, що вірно і чітко дотримується вказівок о. Генерала та отця-інспектора Віктора Херренґта. Скарги і звинувачення французьких єзуїтів, за думкою о. Бейзима, були безпідставними, я накази невикональними. Сам він, хоч і вважав себе «недостойним сином св. Ігнатія», завжди старався бути послушним щодо своїх настоятелів. Завжди чекав на наказ, не хотів діяти самовільно.

Для того щоб зрозуміти дух і практику послуху о. Бейзима, дуже важливо пізнати і зрозуміти його ставлення до настоятелів і настоятельства. Настоятельство – це перш за все, служба, відповідальність, покора і «мучеництво», хоча й без проливання крові. В його очах «настоятельство – це хрест». «Господь наш Ісус знає кого і яким хрестом обдарувати», - писав о. Бейзим до Матері Магдалини, маючи на увазі настоятельство в ордені. Саме тому він вважав, що щастям є слухати, а не наказувати. Втіхою звучали його слова до настоятелів про те, що тягар їх відповідальності готує їм на небі славу і заслужену пошану. Отець Бейзим вважав, що скласти повноваження настоятеля чи настоятельки було справжнім полегшенням. Повернення в ряди братів і сестер повинно бути смиренною радістю.

Не дивно, що таке розуміння настоятельства, породжувало в о. Бейзимові повагу, співчуття, а, перед усім, покірний послух і бажання полегшити настоятелям нести їх важкий хрест. Отець Бейзим високо цінив послух в ордені, щиро хотів бути послушним, ніколи не порушував цієї чесноти і обітниці наперекір своєму сумлінню. В насправді конфліктних ситуаціях його поведінкою керувало прагнення виконати волю Божу в рамах послуху і згідно з визначеним йому обов’язком служити « чорним пташенятам». Цей обов’язок, як обов’язок любові до Ісуса Христа, страждаючого в хворих і бідних, о. Бейзим сприймав перед лицем Господа, ордену, хворих і доброчинців дуже поважно.

О. Мєчислав Беднаж ТІ