Таких зустрічей було чимало. До моменту, коли я насправді познайомилась і подружилася з Апостолом Прокажених, знала я про о. Бейзима небагато. Дуже довго він був для мене просто одним із тих небагатьох, хто тут, на землі, знайшов шлях до неба.
СТАРА ПОЖОВКЛА КНИЖКА
Прийшов якось до мене мій знайомий. Приніс книжку і каже: «Залишу тобі її на одну ніч. Вранці мені віддаси. На неї вже є велика черга». Сказавши це, мій знайомий зник, наче його і не було. Щоб не гаяти часу, я взялась за читання.
Книжка була стара, пожовкла, потріпана. Я взяла її до рук зі страхом, боялася, що вона розсиплеться на окремі листки у мене в руках. У книзі було більш як п’ятсот сторінок і видана вона була у 1927 році під назвою «Листи о. Яна Бейзима ТІ - Апостола Прокажених на Мадагаскарі».
«Що ж цікавого може бути в листах місіонера, що працював серед прокажених?» - подумала я і швидко пробігла очима вступ та перший лист. Після другого листа, читання так поглинуло мене, що я вже не мала сили відірватися від тих пожовклих сторінок. Час летів, а мені здавалося, що я на Мадагаскарі, в Марані, з о. Бейзимом та його «чорними пташенятами». Після ночі читання в моїй голові наче били дзвони, очі пекли і закривалися. Я просто дрімала за столом на робочому місці. Але раділа, адже змогла прочитати книжку від початку до кінця. Одного мені було шкода - я мусила повернути її власникові.
Я багато читаю, але з такою книжкою я зустрілася вперше. Що за мова! А стиль! Не листи, а пречудовий репортаж. Це не була повість про прокажених та їх Слугу. Це був конспект лекцій про віру, надію та любов!
МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ АБО МОЯ ПОДОРОЖ НА МАДАГАСКАР
Мені ночами снився Мадагаскар ще тоді, коли я про бл. Яна Бейзима ще не дуже знала. Наслухавшись розповідей свого двоюрідного брата-місіонера, який працює на острові від 1978 року, я просто марила про подорож до цієї далекої та екзотичної країни. Все ж мрія моя якось не хотіла збуватися. Познайомившись краще з постаттю о. Бейзима, я почала просити його допомогти мені вирішити це питання. Я зверталася до нього також і з іншими проханнями, різними - легшими чи труднішими і він завжди мені допомагав. Щодо Мадагаскару, то о. Бейзим вперто не відзивався. Я почала вже втрачати надію.
Але на День народження у серпні 2008 року я отримала в подарунок... квиток на Мадагаскар! Радість була такою всеохоплюючою, що мені хотілося ділитися нею із цілим світом! Жодного страху, жодного застереження перед новим та незнаним! Жодних сумнівів типу: «Чи справлюся?» ...
У середині листопада я приземлилася в аеропорту Івато, що в Антананаріву, столиці Мадагаскару. Від самої першої хвилини мого перебування на Червоному острові, я дивилася на все очима о. Бейзима. Я не була в захваті від Антананаріву, міста, що розкинулося на дванадцяти пагорбах з населенням в кілька мільйонів. «Наче столиця, але куди їй, ну хоча би, до нашого Перемишля!...» - подумала я словами отця Яна, дивлячись на старі, брудні вулички, на будинки, що ще пам’ятали колоніальні часи, на тисячі тимчасових споруд, в яких, окрім людей, проживає ще й велика біда і навіть на нечисленні, там і сям розкинуті «скляні будинки».
Омріяний рай з моїх снів починався лишень за містом. Рай із трьох кольорів - червоного, зеленого та блакитного. Червоною була земля і вода в ріці, що пробила своє русло у підніжжі гір. Зелений - це тропікальні ліси та рисові поля. Блакитним, ще більш насиченим ніж в Італії, було небо.
Я пробула на Мадагаскарі три місяці. В мене було достатньо часу на подорожі до різних цікавих, часом віддалених місць. Але найбільшим моїм бажанням була подорож до Марани. На мене там чекав мій Друг - Отець Ян Бейзим. Перед брамою до Марани я зупинилась 28 листопада 2008 року.
В ГОСТЯХ У ОТЦЯ ЯНА
Марана - це і не місто, і не село. Це просто окрема територія, на якій проживають хворі на показу. Так було колись і так є тепер. Від Фіанаранцуа (найближчого міста) до Марани всього 7 км., але добиратися сюди важко. Дорога (погана - не те слово) вузькою стрічкою в’ється догори по краю прірви, а внизу, на дні прірви, біжить ріка. Яскрава зелень рисових полів аж кидається в очі. Цю дорогу о. Бейзим долав не один раз. Сьогодні тут подорожніх вітають зі своїх капличок святі та блажені, вирізьблені із евкаліптового дерева. Я впізнала двох своїх співвітчизників - св. с. Фаустину та бл. о. Бейзима. На душі потеплішало.
Лікарня для хворих на проказу, яку збудував Отець сто років тому, тоне в зелені і квітах. Гори доокола пахнуть евкаліптом. Біля будиночку, у якому певен час проживав о. Бейзим, ростуть евкаліпти та сосни. І стрекочуть цикади без упину.
Високий (2.5 метрів висоти) мур з короною із битого скла та міцними залізними воротами швидко повернули мене на землю і я зрозуміла, що тут далеко не рай. Відвідини хворих у палатах та розмова з ними переконали мене в цьому ще більше. Я подумала про себе: «Як же ці бідолашні мусили настраждатися! Сто років тому вони не отримували обезболюючих засобів. Не було ані ліків, ані матеріалів для перев’язки ран. На всі їх біди було тільки о. Бейзимове серце...».
У невеличкому костелі, де вже стільки літ моляться хворі, тихо і затишно. Через відхилене вікно доносився спів цикад. З образу, що висів над вівтарем, на мене дивилися сумні очі Ченстоховскої Матінки. Свята служба в костелі, хоч і служилася по мальгаськи, була чимсь надзвичайним. Гомілія теж, бо священик проголосив її по польськи, тобто спеціально для мене, хоча в Святій службі брала участь сестра-мальгашка та молодий мальгаш - студент-медик. А потім... Потім було найголовніше - відвідання каплиці, де знаходиться саркофаг із тлінними останками о. Бейзима.
Ступивши на територію Марани, у мене увесь час були очі на мокрому місці і душили сльози в горлі. Але я якось перед чужими трималася. В каплиці біля саркофагу вже не стрималась. Залишившись сам на сам з о. Бейзимом, я припала до саркофагу, наче до його добрих рук і залилася сльозами. Я довго плакала і ці сльози були, у той момент, моєю єдиною молитвою.
Коли сестра, що нас супроводжувала, пішла до ризниці, священик (мій двоюрідний брат) зняв плиту, яка прикривала саркофаг. Я швиденько заглянула до середини через маленьке віконце. І що я там побачила? Коричневий порох, кілька невеликих кісток, череп, що розпався на невеличкі часточки...Через якийсь час і ці кістки стануть кучкою коричневого пилу... І залишиться тільки добро, яке чинив О. Бейзим....
ДРУГ
Поїздка до Марани зблизила мене з о. Бейзимом. Він став моїм другом, на якого я можу в усьому покластися і який про мене знає все. Коли треба - до серця пригорне, часом - посвариться, а деколи і палицею від нього дістану. Я відчуваю, що він мене оберігає. В цьому я перший раз переконалася на другий день після поїздки до Марани. Ми на кілька днів поїхали до Тулеару. Там мене спіткало нещастя. Я послизнулася у ванній кімнаті і вдарилася головою та плечима об камінну обудову душової кабіни. В моїх очах не засвітилися зірки, я лишень бачила перед собою чорну діру, яка мене затягувала в середину. Короткий подих і перед очима, наче у короткометражці, пробігло все моє життя. «Рятуй мене, Отче Яне!» - тільки й встигла подумати ... і все...
Коли відкрила очі, побачила, що лежу на мокрій, закривавленій підлозі. Могла забитися насмерть. Але голова була ціла, хребет і ребра теж! Потовчене тіло боліло, я не мала сили встати сама з тієї кам’яної підлоги, але в мене був тільки розбитий лікоть та поранені плечі. Вони кривавили і кривавили...
В Тулеарі отець Ян був при мені. Від того часу я все частіше і частіше зверталася до нього з проханнями про допомогу. Я стараюся його не турбувати аж за дуже, бо він не тільки тут, на землі, а й на небі має повно роботи. Не звертаюся до нього з дрібничками. Лиш виключно у випадку важливих справ. Але часом і дрібничка проскочить. Отець Ян і ту дрібничку виконає. Видно мене трохи таки любить...
Дорота Козьол