Туга за рідним краєм, який він покинув з власної волі, за конвіктом у Хирові, за Краковом і його двома Кармелями була для Яна Бейзима однією із найболючіших «трісочок Господнього Хреста». Єдиний поляк на Мадагаскарі, один серед чужих, він тужив за польською мовою і знаходив втіху лише в листах, які писалися довго, тому що їх автор просто хотів «наговоритися рідною мовою» хоч так. «Я так втішаюся, коли вдається зі своїми по своєму листовно погомоніти, адже тут і півслова польського ніде почути».
ГОВОРИВ БИ І ГОВОРИВ ПОЛЬСЬКОЮ
В своїх листах Отець Бейзим просив, щоб йому присилали із Кракова «Католицькі місії». Він, насолоджуючись рідною мовою, охоче читав часопис. Той був його втіхою на чужині. Один, «гірше ніж камельдула», з радістю, хоч листовно, «говорив би і говорив польською».
Він дуже гостро відчував тугу за Хировом, за вихованцями конвікту, за інфірмерією. Дуже тужив за ними, «більше ніж всі вони разом за своїми батьками».
Якби не воля Пресвятої Діви, що «скерувала» Отця до прокажених, він би «вплав повернувся на Вітчизну», а якби ж знав, що на Вітчизні він був би більш потрібний, то волів би бути відкликаний з місії.
Все, що нагадувало Отцеві рідну сторону – гречка, сушені гриби, які надсилали йому кармелітки із Кракова – глибоко зворушувало Отця і радувало. Він був гордий тим, що Польща, його співвітчизники будують лікарню в Марані на свої пожертви, що він, будівник цієї лікарні, теж походить із Польщі. Отець Бейзим вірив, що це будівництво «за польський гріш» принесе «більшу Божу благодать для нашого краю і нашого бідного народу». Отець здавав собі справу з того, що країна бідна, що люди теж там будують нові костели, та все ж присилають йому гроші на будівництво лікарні для прокажених. Він був вдячний і пишався своїм народом.
ЛІКИ НА ТУГУ ЗА ВІТЧИЗНОЮ
Дійшовши висновку, що його покликанням, з волі Пресвятої Діви, є праця для прокажених, Отець (хоч і тяжко тужив за рідним краєм) гнав геть від себе думку про повернення на Вітчизну. У своєму листі до о. Краупи він признавався, що хворіє на тугу за краєм. А як же ж він лікувався від цієї хвороби? Його ліками була молитва св. Ігнатія: «Господи візьми і прийми всю мою свободу…» (Духовні вправи, №234).
Коли туга за рідним краєм і польською провінцією аж надто сильно стискала Отцеві серце, він згадував слова Настоятельки Кармелю на Весолей: «Ісус є ув’язненим у Святому Таїнстві для мене, а я ув’язнена для Нього». Це допомагало Отцеві Бейзимові подолати почуття розлуки із рідним краєм і «ув’язнення» на Мадагаскарі.
Дві туги точили його серце – одна за Вітчизною, за конвіктом у Хирові, а друга – за так довго очікуваним будівництвом лікарні для прокажених, якого він не міг спочатку розпочати, а потім закінчити.
Отець, мислями і в уяві, часто бував у конвікті, у Кармелі на Лобзові. Але задаймо собі питання, яку користь йому приносили його страждання? Це була жертва. «Нехай за те буде слава Ісусу Христу і Його Пресвятій Матері». У муках свого серця о. Бейзим старався виробити в собі почуття байдужості до того всього, що він залишив за океаном, щоб не тужити, не жаліти того, що вже було віддане Богові. Єдине, що він залишив собі – це повернення, в пам’яті і серці, до Хирова і Кармелю. Він дозволяв собі згадувати про «милу Волинь і Поділля», але «це вже не для мене». Коли йому Мати Ксавера запропонувала повернутися на Вітчизну на короткий відпочинок, Отець відповів: «Я ще нічого не зробив для більшої слави Божої, а відпочинок буде в небі».
ПОЛЬСЬКИЙ ГРІШ НА СПРАВУ ПОЛЬСЬКОГО МИЛОСЕРДЯ
У всіх листах, що були написані Яном Бейзимом з Мадагаскару (роки 1898 – 1912), проглядає якась дивна та дуже спокійна впевненість, глибоке відчуття, що країна є цілісною, що Польща є єдиною, що її народ є єдиним народом (а це був період розподілу Польщі поміж трьома державами) і цей єдиний народ допомагає йому побудувати лепрозорій, що від поляків, зі всіх трьох частин розірваної країни, надходить на справу польського милосердя «польський гріш».
Листи о. Яна Бейзима є для істориків доказом того, яким міцним було і в Отцеві, і в величезній більшості поляків, переконання в єдності Вітчизни і Народу, яким глибоким в серцях народу було почуття приналежності до спільної Вітчизни, розділеної, але коханої і єдиної. Саме за цю єдину Польщу і боровся батько о. Бейзима під час січневого повстання 1863 року.
Якби хтось не знав про розділи Польщі, то він і не довідався би про цей факт з листів Яна Бейзима. Його любов до Вітчизни і Народу була понад змінністю політики та історії. Це добре свідчить про Отця і поляків тих часів. Цей чоловік, ці люди носили в собі зерно польської державності, з якого «Та, що не згинула» мала відродитися до незалежного державного життя.
Останнім проявом любові О. Бейзима до Матері, Польської Мадонни, до улюбленого краю була його передсмертна молитва: «Пресвята Матінко, пам’ятай про мене і про мій рідний край…»
О. Мєчислав Беднаж ТІ
