Незважаючи на те, що він цілковито присвятив себе виховній роботі з молоддю у конвікті, о. Бейзим прагнув чогось більшого. Він прагнув ще більше, «повністю і без останку», присвятити себе Богу, служити найнещаснішим людям, тим, кого найбільше зневажали, кого викинули поза межі людської спільноти, найбіднішим із бідних.
Будучи вже сорокавосьмирічним (у 1898 році), після багаторічної виховної праці з молоддю, о. Бейзим приймає рішення присвятити себе праці на найбільш занедбаній на той час ниві, там, де лиш від однієї думки про це, у людей замерзала у жилах кров. Він вирішує присвятити себе праці серед прокажених. Нарешті, після важких зусиль, Отець отримує дозвіл виїхати на Мадагаскар. 17 жовтня 1898 року о. Бейзим назавжди попрощався з рідним краєм і відбув до Франції, звідки 10 листопада відплив з Марселя на Мадагаскар пасажирським кораблем. Після довгої, важкої та виснажливої подорожі, 30 грудня того ж року, о. Бейзим благополучно дістався до Антананаріву, столиці Червоного Острова. Тамтешні настоятелі направили Отця до притулку для прокажених у Амбахіворака, що, недалеко від столиці, існував ще від 1872 року.
СЕРЕД ПРОКАЖЕНИХ
Перша зустріч із тамтешньою реальністю була гнітючою. Отець Бейзим писав у одному зi своїх листів до кс. Марціна Черміньскєґо ТІ: « Їдучи сюди, я думав, що застану тут, якщо не справжню лікарню, то хоча б якусь скромненьку, а застав справжнісіньку злидоту і більше нічого». То була «така убога розвалюха, що там собаку гріх було тримати». Хворі, а їх на той час було 150, проживали у бараках, поділених на невеличкі приміщення, у яких не було ні вікон, ні підлоги, ні найнеобхідніших меблів чи засобів до проживання. В пору дощів вони промокали і більшість людей лежало прямо в болоті. Хворих оточував страшний бруд, воші. Багато з них страждало на венеричні хвороби. Державна влада та більша частина суспільства практично відібрали у цих людей право на життя, вважаючи їх покидьками, недостойними звання людини. Сільський голова виганяв хворого з домівки до притулку, а коли той повертався назад додому, то був битий батогами. Якщо хворі наближалися до оселі з проханням про милостиню, їх проганяли палицями та камінням. Так ото більшість тих нещасних волочилося по безлюдних куточках острова, поки могли якось пересуватися, аж падали від безсилля та помирали з голоду.
На початку 1899 року, за згодою настоятеля, о. Бейзим поселився біля бараків для хворих у маленькому будиночку. Хатинку з невипаленої цегли та капличку для хворих отець вибудував сам. Землю під обидві будівлі, «поряд із бараками», він отримав від мешканця найближчого села. Руїни цих двох будівель та руїни «бараків» збереглися до сьогоднішнього дня.
Від самої першої хвилини перебування з хворими, Отець всіма силами старався допомагати їм та полегшувати їх муки. Він, де тільки міг, збирав милостиню, щоб врятувати бідолах від голодної смерті. В стосунку до хворих о. Бейзим не цурався найбруднішої роботи. В історії місії на Мадагаскарі о. Бейзим був першим священиком, який проживав серед прокажених, розділив з ними їх недолю, постійно дбав про них, обслуговував, незважаючи на те, що міг заразитись. Він навіть просив Пресвяту Діву Марію «зглянутися над його палким бажанням захворіти на проказу», щоб випросити у Бога полегшення долі для хворих та порятунок для якнайбільшої кількості прокажених. Вважав, що тільки так матиме право сказати Господові: «Поклав життя своє за братів своїх».
Отець Бейзим намагався хоч якось полегшити своїм підопічним життя у їх недолі. Він прагнув посадити парк, оточений березами, повний запашних квітів, щоб хоч щось милувало хворим око. Квіти о. Бейзим планував посадити не тільки задля краси, головною метою цього бажання була боротьба з неприємним запахом, гниючих на тілах хворих, ран. Саме щоб зліквідувати цей сморід, о. Бейзим запланував посадити пахучі троянди та інші сорти квітів, які давали би приємний аромат. І саме з цією метою, коли писав листи на Вітчизну, Отець просив посилати йому насіння резеди, левкоїв, цибульки гіацинтів та білих лілій, насіння безсмертників, айстр та насіння берези плакучої. Доокола лікарні, з тієї самої причини і за їх свіжий запах, Отець садив сосни. До теперішнього часу ще збереглися соснові алеї та клумби запашних квітів, що оточують будинки лікарні – все це, від проекту до будівництва, є результатом праці Великого Будівельника – о. Бейзима.
До прокажених відносився як до звичайних людей. Він вмів зауважити в них правдиві людські якості. Його жертовність та турбота часто викликали здивування і у самих хворих. Коли о. Бейзим перший раз перев’язував хворим рани, його оточила групка зацікавлених і з великим подивом придивлялася до кожного його руху. Хворі показували на Отця пальцями і голосно гомоніли: «Дивино, дивино, він рани торкається і не боїться!» Але о. Бейзим у кожній людині, перш за все, шанував її гідність.
О. Чеслав Г. Томашевскі ТІ