Отець Бейзим був смиренним і не приписував собі нічого окрім гріхів. Він вважав себе недостойним отримувати подарунки від Бога, від Пресвятої Діви, від людей, особливо тих, хто надсилав із Польщі пожертви. Отець був глибоко і зворушливо вдячним у своїй смиренності. Кожен, навіть найменший подарунок чи пожертва викликали у нього порив вдячності.
Щотижня о. Бейзим служив Святу службу за живих та померлих благодійників, а прокажені щодня молилися за них. Кожної п’ятниці хворі присвячували благодійникам Святе Причастя та Коронку до Пресвятої Матері. «Я зі своїми пташенятами молимося за преподобних матінок кожного дня, як тільки можемо». Із глибоким почуттям вдячності він, разом із своїми підопічними, молився за учениць конвікту краківських урсулянок, які зібрали і переслали йому пожертви. Дякуючи щедрим пожертвам, що надходили до Отця, його підопічні вже не помирали з голоду. Він дякував за це передусім Пресвятій Матері, а потім милостивим благодійникам. Із зворушливим почуттям вдячності, але й із почуттям своєї нікчемності, він просив Пресвяту Матір – багату і щедру – щоб вона була ласкавою і стократ віддякувала всім благодійникам.
БУВ ВДЯЧНИМ САМ І СВОЇХ ПІДОПІЧНИХ НАВЧАВ БУТИ ВДЯЧНИМИ
За всі пожертви, якщо Отець знав благодійників, він завжди дякував сам – писав листи вдячності. Він керувався двома мотивами: вдячністю і побоюванням, щоб його мовчання не було сприйнято як невдячність і не відштовхнуло би благодійників. Він завжди просив о. Черміньскєґо, щоби той у «Католицьких Місіях» обов’язково виголошував подяку навіть за найскромніші пожертви. Дякував Станіславу Ханкєвічу за шахи та «забавки» для дорослих хворих та дітей. Отець Бейзим разом із хворими завжди молився за о. Черміньскєґо, який в «Католицьких Місіях» та багатьма іншими способами збирав пожертви на побудову притулку для прокажених. «Ми за Отця тут не перестаємо молитися». Сам хотів бути завжди вдячним і своїх підопічних вчив тому ж. О. Бейзим часом надсилав своїм благодійникам (о. Черміньскєму, сестрам-кармеліткам, Терезі Лєдоховскій, від якої він отримував багато подарунків і пожертв, а також і церковне обладнання) різноманітні особисто вирізьблені предмети – рамки для ікон, тягарці на письмовий стіл, кропільнички та кивот для кармеліток.
Його вдячністю були охоплені всі – малі і великі: графиня Ванда Грохольска, яка подарувала потир для каплиці, єпископ Анатоль Новак, що посвятив потир та портатиль на вівтар, брат- садівник Ян Козел, що надсилав насіння квітів. Отець Бейзим умів бути безкорисливо, несамолюбно вдячним за блага, які отримували інші. Він дякував Богу за новіціят та конвікт урсулянок у Кракові. Просив сестер-кармеліток на Лобзові, щоби разом із ним дякували Господу за прибуття до Марани його давніх підопічних із Амбагіворака. Прибуття старих пацієнтів вимагало ще більшої жертовності в службі Отця його «пташенятам». За всю Божу благодать, яку о. Бейзим отримав за посередництвом Його Пресвятої Матері, наприклад: кілька скринь із церковним обладнанням, надісланих в основному Терезою Лєдоховскою, які пролежали 10 років неушкодженими (що Отець вважав чудом), він дякував Господу і Матері Його, як за особливий прояв Її піклування про Отця, його підопічних та притулок.
ЧУДО ЧЕСНОТА ВДЯЧНОСТІ
Серце Отця було «переповнене вдячністю» до Ісуса і Марії за все - і за надію поїздки на Сахалін також. Він вважав себе «незграбним» і негожим в достатній мірі подякувати Господу і Пресвятій Діві, отож просив про це сестер кармеліток з Лобзова. Останній лист Отця до Кармелю на Лобзові був сповнений почуттям вдячності і покори. Він завжди прагнув, щоб сам Ісус був нагородою для його благодійників. Доброта сестер-кармеліток зворушувала Отця до глибини душі. Він, опришок, і на йоту не зробив для них того, що вони зробили для нього. І о. Бейзим просив Марію, щоб Вона подякувала їм так, як може лише Вона одна.
Коли Отець був в пошуках властивого місця під будівництво лікарні, а також джерела води на потреби лікарні і своїх підопічних, він просив сестер-кармеліток про молитву і був щиро переконаний, що Ісус їм ні в чому не відмовить. А коли і місце, і джерело води було знайдено в Марані, Отець сердечно дякував сестрам і просив Пресвяту Діву віддякувати їм щедро за їх дієві молитви.
Отець Бейзим дякував Богу за всі Його милості і дари, за пожертви, за людську доброту, за прогрес у будівництві лікарні, за порятунок від саранчі, за дощ в період довготривалої засухи, коли загроза голоду вже заглядала в очі – «але Господь наш Ісус змилувався і в кінці січня послав дощ».
Микола Гоголь писав, що Богу не притаманна невдячність. Тобто, вдячність – це Господня риса. Ян Бейзим у великій мірі мав цей дар. Його вдячність носила характер вбогості та покірності, вірності і духовної радості. Він тішився тим, за що дякував і це додавало йому сили. Я думаю, що своє духовне здоров’я, спокій, позитивний заряд, мужність вистояти в скрутні часи він завдячував отій чудо чесноті, яка називається вдячність.
O. Мєчислав Беднаж ТІ
