Антананаріву, лютий 1899.
[…] Ми успішно допливли до Маджунги (порт на Мадагаскарі). В Маджундзі наш капітан дістав наказ висадити всіх, хто плив до Таматаве, тому що там панувала чума. Що ж було робити, мусів висадитись зі всім своїм багажем на берег (багажу мав багато). Отець Настоятель передавав мною з Тулузи багато різних речей для нашої місії. Я дякував лиш Господу Богу, що вдалося вийти з води сухим, адже в результаті коралових випарів (страшенний сморід) і жари, коли ми стояли на кораловому рифі, на кораблі почався висипний тиф. Один матрос помер, а двох кочегарів залишили у занзібарському шпиталі. З Маджунги ми пливли пароплавом, такою собі іграшкою, бо складався він із машинного відділення і палуби для пасажирів. Багаж загрузили на човен, що був прив’язаний до пароплава. Так я поплив річкою Бетсібоко до Маеватанани. Бетсібоко кишить від кайманів. Один із тих, яких я бачив, був вражаючий екземпляр. Довгий був, метрів з дванадцять. Біг. Вони не бігають як ящірки, а підводяться на лапах і бігають як собака, або якийсь звір. Висотою може як стілець, а може і вищий. Так, на око, важко сказати. В його відкритій пащі міг би поміститися хлопчина з підготовчого класу хирівського конвікту, але сумніваюсь чи хотів би. З Маеватанани, яку також називають Субербевіль, я подолав 344 кілометри на філанзанах. Філанзана – це сидіння, прив’язане до двох жердин. Багаті мають більш показні, бідні – простіші. Оті ноші несуть четверо носіїв. Біля тих чотирьох іде іще четверо. Вони змінюються щохвилини. Іншого способу на пересування тут немає. Все, що потрібно тут перевезти чи перенести, подорожніх чи речі, все несуть носії. Возів для коней чи мулів тут ще нема. Не можу не захоплюватись тими носіями. За мізерну плату (наприклад, з Маеватанани до Антананаріву – 344 км, кожний отримає за працю 30 франків) несуть подорожніх і їх багаж, кожен несе на собі 30 кілограмів. Ніколи не виглядають втомленими, завжди веселі, розмовляють, сміються, біжать і не задихаються; ідуть босоніж по камінцях і камінні, через болота, річки, вбрід через багно, адже мостів тут немає; з однаковою швидкістю спускаються з найвищих скель і на них піднімаються. Хоч би відпочивали щохвилини, та де там, ідуть без відпочинку 20, 30, а часто і 50 кілометрів, тобто від станції до станції.
На всій відстані поміж головними містами і через кільканадцять кілометрів одна від одної, французи поробили поштові станції. На цих станціях існують, як би так можна було назвати, «начебто» кімнати для подорожніх. Кажу «начебто», бо насправді це глиняне, чи зліплене із тростини приміщення, покрите рослинним дахом, який протікає під час дощу. Замість вікон – пусті отвори (дірки), які, в разі потреби, затикають чим прийдеться. Про меблі годі й згадувати.
От в такій кімнатці, опівночі, я відслужив три Святі Різдвяні служби. На щастя не було дощу. Але якби ж Отець міг уявити мої почуття! Як живо я уявляв собі стайню в Віфлеємі, Святу родину! Описати цього не дасться, це треба відчути. Під час служби кілька мальгаських дітей співало Gloria in excelsis на своїй рідній мові, прямо як пастушки при яслах Ісуса. Після останньої служби ми вирушили у дорогу. [...]
Мадагаскар – це величезна пустеля в повному значенні цього слова, ані дерев, ані птахів, мало людей, одним словом – пустота, тільки скелі, ледве покриті травою. Час від часу можна натрапити на поселення з чотирьох - п’яти мазанок, в яких живуть бідні мальгаші, що живляться чим Бог пошле: рисом, сараною, фруктами та овочами, часом м’ясом і т.д.
Трапляються і оазиси. Їх називають тут лісами. Це кільканадцять чи кілька десятків дерев, які зовсім не схожі на тропічні рослини, бо виглядають дуже дрібними. Кілька разів по мені пробіглися мурахи і я віддав свою грішну душу під заступництво Пресвятої Діви.
Ми спускалися з крутої і дуже високої скелі, стежка йшла понад самою прірвою. Носилки, в яких я сидів, сильно перехилилися в сторону прірви. На самому дні прірви я побачив струмок і кілька зелених кущів, що росли по обидва боки струмка. Лишень коли ми спустилися вниз, я зрозумів, в якій ситуації знаходився. Скеля була кількасот метрів висоти і практично перпендикулярна. А струмок той не був струмком, тільки тією самою річкою Бетсібукою, якою я перед цим плив пароплавом і яка кишіла крокодилами, готовими миттю пожерти те, що впало в річку. А ті кущі – то величезні кокосові пальми, та через те, що скеля така висока, то все здається таким малим. Коли ми спускалися зі скелі, то я ледве не перенісся на той світ. Якихось пів метра – і по справі. Якби не заступництво Пресвятої Матері, то цього листа не писав би. [...]
30 грудня, нарешті, я дістався Антананаріву. Буду проживати тут, в осередку, аж поки не навчуся мальгаської, щоб мальгаші мене розуміли, а потім переїду на постійне проживання до моїх бідолах до притулку в Амбахіворака.
На цілому Мадагаскарі клімат практично європейський. Різниця тільки та, що тут немає пір року. Чотири місяці іде дощ, а решта – сухо, з тим, що повітря дуже вологе. Доокола, куди не глянь, болотисті терени. Через оту вологість тут панують лихоманки та малярія, які, якщо їх не лікувати, бувають смертельними. Багато місцевих від цих хвороб гине.
Я прибув до Антананаріву 30 грудня 1898 року, а на другий день мене сердечно привітала «тітка малярія». Тут всі говорять, що кожен європеєць рано чи пізно повинен перехворіти на малярію. Я хотів її перебути на ногах, як завжди це робив, не дати зламатися, але не вдалося. Температура була 40̊, а може навіть і більше, тож мусів лягти до ліжка і пролежав цілий день.
То я вже виправдався, Отче, що так пізно цього листа вам відіслав, правда ж? Не міг раніше, хоч дуже хотів би. Завжди так буває, що людина планує, а Бог керує. [...]
Щодо того, що лист прийде з запізненням, то прошу взяти до уваги, що пошта до Європи тут відсилається два рази на місяць. І так само два рази на місяць вона приходить. Ця пошта не пересилається кіньми чи потягом, її несе гонець, пішки. А то не кілометр чи два, а сотні кілометрів дороги через гори, прірви, ріки, болота і т.д. Тож швидко йти він не може. Французи називають того гінця «кур’єр», але тому кур’єрові часом так хочеться поквапитися, як мені танцювати, особливо, коли день жаркий, а він, до того ж, може ще й голодний. [...]
