Отець Бейзим понад життя любив своє чернече покликання. Він любив його в контексті належності до Ісусового Товариства і до Галіцийської Провінції, чи, іншими словами, польської. Він любив своє покликання і любив свій орден. Він готовий був на все, навіть на «тисячу смертей», аби не покинути свого ордену, адже його покликання було волею Бога, адже він любив свій орден, з яким він просто зрісся від часів свого новіціату, тобто від 1872 року.
Орден як духовна родина
Коли він довідувався, що хтось покинув орден, то щиро засмучувався і говорив собі суворо: «Служи вірно Богові, старий дурню, щоб і тебе те не спіткало». Думка про те, що він сам міг би залишити орден, сповнювала його болем аж до сліз. Вірний син Ісусового Товариства, він був прив’язаний до нього як до родини. В хвилину власної смерті о. Бейзим молився за свою провінцію, за Отця Провінціала, за всіх своїх настоятелів, під чиїм керівництвом він був. Орден був його духовною сім’єю. В ордені о. Бейзим почувався зв’язаним із Матірю-Церквою, із Матірю-Вітчизною, адже то була польська часточка Товариства, що служить Церкві.
Вірив, «що все буде добре, бо Господь дав йому сили витривати аж до смерті і померти в Ісусовому Товаристві, а не впасти в диявольські сіті». Він постійно просив про те Пресвяту Діву. Отець любив свою провінцію і нізащо не хотів перенесення до Тулузької Провінції.
Коли о. Бейзим думав про поїздку на Сахалін, він розглядав перехід до Могилівської дієцезії як одну із можливостей досягнення своєї мети, тому що, як священик тієї дієцезії, він міг бути направлений на роботу із в’язнями. Але і в цьому випадку о. Бейзим застерігав, що залишиться членом свого ордену і Галіцийської Провінції. Він de facto залишиться єзуїтом, а pro forma, в очах російської влади, може бути і дієцезіальним священиком. Лиш у випадку, коли б Отець Генерал наказав йому покинути Товариство для більшої слави Божої, щоб о. Бейзим міг такою ціною служити більшій кількості ближніх, що живуть у духовній убогості, о. Бейзим, з великим болем у серці, але пішов би на такий крок. Більша слава Божа, добро душ і послух – ось і весь портрет о. Бейзима-єзуїта.
Не було в ньому ані зухвалості, ані впевненості в собі. Смиренно знав, що є слабким і потребує допомоги від Бога. У своїх молитвах він часто просив Пресвяту Матінку, щоб берегла його від втрати святої віри і покликання, тобто від відступництва від Ісусового Товариства.
Турбота про добре ім’я Галіцийської Провінції
Люблячи свій орден, Отець дуже дбав про його добре ім’я – добре ім’я самого Товариства і його провінцій – Галіцийської і Шампанської, до якої належала місія в Бетсілео і Марана. Йому йшлося про властиве використання щедрої милостині, що надходила на будівництво лепрозорію, про прогрес у розпочатому будівництві, щоб надмірна затримка не провокувала у доброчинців підозри, що гроші були використані на інші цілі, а то і просто викинуті на вітер.
Прагнув і просив, щоб після його смерті, або від’їзді на Сахалін, лепрозорій попав у добрі руки і краще, щоб то були руки польського єзуїта (о. Бейзим мав на увазі і добре ім’я Галіцийської Провінції, яка в великій мірі взяла на себе відповідальність за лепрозорій). Він вважав, що лепрозорій більше належить до польської провінції ніж до французької, оскільки він сам походить із Польщі і лепрозорій був побудований за польські гроші.
Отець Бейзим завжди прагнув утримувати живий контакт зі своєю рідною провінцією. Тому і просив про каталоги провінції, про «Наші новини», про «Католицькі голоси», про «Наміри апостольства молитви», про, так званий, «Пропріум», тобто про форми для Святої служби і Требник про святих і блажених Товариства.
Отця Бейзима тішило благословення Галіцийської Провінції Папою Пієм Х. Він вважав, що теж докладає якусь свою часточку до того благословення. Хоча він і працює на території, що належить до Шампанської Провінції, він сам особисто належить до Галіцийської.
Любов діяльна, активна, апостольська …
Отець Бейзим завжди молився за ціле Товариство і за свою провінцію. Служив за неї Святу службу, піклувався про її добрий стан та ім’я. Часто просив Марію про заступництво над польською провінцією. Якщо він просив Святу Матір про те, щоб захворіти на проказу, то і для того теж, щоб мати, також, що подарувати Богові в інтенції своєї провінції. Отець Коппенса розповідав, що о. Бейзим завжди молився за свою провінцію і ніколи про неї не забував.
В турботі про більшу славу Божу і про більше благословення Боже для польської провінції, о. Бейзим мріяв і про місію на Сахаліні. Якщо польська провінція має місію на Мадагаскарі – то нехай має і на Сахаліні. І більше Божого благословення на неї зійде. Такою діяльною, активною, апостольською була любов о. Бейзима до ордену і рідної провінції. Ця любов була завжди поєднана з поклонінням славі Божій через створення більшого добра під польським та африканським небом.
O. Мєчислав Беднаж ТІ
