Як людина глибокої і живої віри, о. Бейзим не боявся думок про смерть. Розмови про завершення земного шляху часто з’являються в його листах. До цього питання він ставився дуже серйозно. Він відчував плинність літ і їх тягар. Знав, що прийдеться стати перед судом Господа і відповісти за кожну хвилину прожитого життя. Він думав про смерть, готувався до вічності.
ПОГЛЯД НА ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ВІРИ
Десь приблизно за рік до смерті, о. Бейзим писав о. Марцінові Черміньскєму, що стає слабкішим, хоч відчуває в собі достатньо сил, щоб працювати навіть на Сахаліні, щоб трудитись там для більшої слави Божої і зустріти там свій кінець. Вважав себе за нікчемного слугу, але в довірі і разом із старим Симоном, був готовий відійти у вічність - nunc dimittis. (лат. «нині відпускаєш», Євангелія від Луки 2, 22-32)
Отець Бейзим сприймав життя і смерть через призму віри. Все, що оточувало його, викликало у ньому почуття марнославства, суєтності, нікчемності та постійної зміни від життя до смерті. «Людина на цій землі лишень подорожній». Думка про смерть викликає у о. Бейзима прагнення діяльності, страждання для більшої слави Божої.
Йому було все одно, де і як він помре. «Чи проказа мене візьме, чи будь яка інша хвороба, яка різниця, аби не бути засудженим до прокляття». Він непокоївся тим, щоб не бути відштовхнутим, зневаженим, щоб не попасти до пекла. (Такі думки частенько виходять з-під його пера). Це підтвердження його страху перед Господом, його смирення. Отець Бейзим боїться Бога, боїться своєї людської слабкості, немочі, недосконалості. Він не довіряє собі. Отець ревно просить Господа нашого Ісуса Христа, щоб у своєму бажанні спасати інших, він сам не заслужив на пекло». (Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним. 1 Кор. 9:27)
Сумління його було дуже тонким, делікатним, ранимим, а планка вимог до себе поставлена високо. Він дуже боявся Господнього суду, «бо гріхів море, а заслуг - крапля». Саме тому він просив Пресвяту Матір, щоб дозволила йому іти до чистилища, навіть і надовго, а потому, щоб взяла його до Неба, щоб, сповнений радістю, він міг Її бачити. Він був згоден на «десять чистилищ», тільки щоб не йти до пекла. Пекло для отця було страшною реальністю, а не тільки теоретичною догмою віри. Прагнучи бути ближче до Бога, він відчував, чим би для нього була втрата Його.
Чистилище для отця Бейзима було, передусім, тугою за Господом і Матір’ю Його. Він невтомно і без вагань просив Її про сто чистилищ, тому що чистилище означає, що «пекло вже не для нього». Таке розуміння чистилища сповнює отця радістю. Для о. Бейзима чистилище означає не тільки те, що він уникає пекла, але і, до певної міри, неможливість грішити. І це його втішає, бо він не хоче грішити. Боїться суду Божого, щоб не стати перед Його лицем з порожніми руками - «а руки порожні». Тому просить про молитву - щоб «перед смертю щось зробити для Бога».
ПАЛКЕ ПРАГНЕННЯ НЕБА
Небо для отця - це місце радісної зустрічі з Богом, з Марією, з Терезою Ісуса, з сестрами-кармелітками, з померлими прокаженими, дорогими та близькими йому катехитами, Мішелем, Рафаелем...
Було в отцеві Бейзимові і палке прагнення Неба. Він хотів би «дати драпака з цієї землі, щоб найшвидше поєднатися з Господом Ісусом Христом і Пресвятою Матір’ю Його». Але його серце, так само як серце св. Павла (до Филип’ян 1, 21 - 26), розривається поміж двома прагненнями. «Двоє почуттів не дають мені спокою, хотів би я якнайдовше жити і працювати в ім’я добра моїх чорних пташенят, але, в той же час, я хотів би померти швиденько, щоб чим скоріш відбути чистилище і дістатися до Пречистої Матінки. Та, понад усе, дійся воля Божа».
Він завжди поєднує своє прагнення спасіння довірених йому душ із турботою про власне спасіння. «Вимоліть мені, мої дорогі Матінки, у Пресвятої Діви, щоби я оті всі душі, які вона мені довірити воліла, допровадив благополучно до Її трону і сам при тому не занапастився».
Життя отця Бейзима було, одночасно, і скромним і багатим, сповненим молитви і праці, розпростертим поміж Мадагаскаром і Сахаліном, рідним краєм і Небом, за яким він тужив і якого він прагнув досягти, але не сам, а разом із рештою, спасенних Кров’ю Христа, душ. Всім серцем, згідно із духом і буквою Конституцій Ісусового Товариства (част. 3), він палко бажав допомагати їм на їхньому шляху до неба.
СПІВЧУТТЯ ДО ДУШ, ЩО СТРАЖДАЮТЬ В ЧИСТИЛИЩІ
Сповнений духом живої віри, отець Бейзим сприймав догму про чистилище усім серцем і пам’ятав про мертвих. Він прагнув чистилища для себе, це додавало йому впевненості, що «пекло вже не для нього» і оживляло тугу за зустріччю у Небі із Богом та Марією.
Його почуття прихильності до близьких померлих було безмежним. Він приязно згадував про них, пам’ятав про них, молився за них, складав їм євхаристичну Жертву. Він зізнавався Матері Магдалені з Кармелю в Лобзові, що особливим почуттям поваги та співчуття він оточує ті душі в чистилищі, про які тут на землі вже ніхто не пам’ятає і не молиться. Отець просив також молитися за такі душі і сердечно надіявся, що Пресвята Мати допомагає душам в чистилищі.
Після смерті о. Бейзима, серед його нотаток було знайдено список Святих служб, які він відслужив. І виявилось, що він завжди вірно пам’ятав про померлих отців та братів зі своєї рідної, та польської провінції ордену. Він писав про це і у листах до о. Черміньскєґо. У цих листах знаходилося і його щире прохання, щоб після його смерті, отці служили по дві Святі служби - одну за нього, а другу за душі в чистилищі, за душі, які нізвідки не мають допомоги.
Він був також переконаний, що наші померлі заступаються за нас. Коли помер його наставник, а пізніше і щирий друг, о. Маріан Моравскі, отець Бейзим у листі до о. Черміньскєґо писав про свою щиру надію, що святої пам’яті о. Моравскі «заступається за нас перед Ісусом Христом». Він часто завіряв о. Черміньскєґо, що, відправляючи Святу службу, завжди згадує його і своїх померлих батьків. Питав також і про імена померлих батьків о. Черміньскєґо.
Близькість тих, кого він любив і хто відійшов до Господа, нерозривний зв’язок із ними в любові до Того, «до кого приходить кожен смертний» (Пс. 65,3), надія на вічну зустріч із ними, давали отцеві Бейзимові почуття спільноти, підтримки і захисту перед пусткою самоти. Це було одним із джерел його духовної сили.
О. Мєчислав Беднаж ТІ
