Девіз св. Ігнатія Лойоли «adiuvare animas», тобто «допомагати душам» повернутися до Бога Творця і Спасителя, запав Янові Бейзимові глибоко в душу. Він все своє чернече життя та життя священика присвятив більшій славі Божій та більшій допомозі душам. Турботу про душу він поєднував з турботою про своє спасіння. Він постійно просив краківських сестер-кармеліток про заступництво у Пресвятої Матері, щоб з Її допомогою допровадити доручені йому душі до Її небесного трону і самому не згинути навіки. Він також нагадував сестрам-кармеліткам, що їх головна роль в Церкві – рятувати загиблі душі.
СЛУЖИТИ, ДОПОМАГАТИ І ВЕСТИ ДО СПАСІННЯ
Образ душ, що гинули, наповнював його жахом. Тож не тільки для спасіння тіл, але, перш за все, для спасіння душ, він поїхав на Мадагаскар. З цією самою апостольською метою він прагнув податися на Сахалін, щоб служити і допомагати спастися найбіднішим братам. Його серце священика однаково обдаровувало любов’ю і прокажених, і каторжників. Він був з ними солідарний. Він готовий був служити і одним, і другим, якщо на те була воля Божа, яку він отримував через накази настоятелів.
Він носив в собі постійний страх за душі, що гинуть заплутані в гріхах, або ж знаходяться під постійною загрозою гріха в колоніях прокажених. Прагнув якомога швидше збудувати лепрозорій, адже його «пташенята» не тільки не мали лікарської опіки, але й жили в умовах постійної спокуси грішити. Наполегливо боровся за якість будівництва і постатевий розділ хворих у лепрозорії.
СТРАЖДАТИ ДЛЯ ПОРЯТУНКУ ДУШ
За душі о. Бейзим був готовий принести будь-яку жертву. Він був готовий страждати для їх порятунку. Просив «собі десять проказ» у Пресвятої Діви, аби тільки випросити спасіння для душ своїх хворих і добитися впровадження постатевого розділення хворих у лікарні, адже без таких заходів серед хворих панує гріх і розпуста, і гинуть душі. Скаржився Настоятельці Кармелю в Лобзові, що єпископ Жан-Батист Казе не квапиться з будовою лепрозорію, а це приводить до матеріальних страт і наражає душі на втрату спасіння. Він мріяв про той день, коли, нарешті, відкриє лепрозорій і, таким чином, здобуде для Господа велику кількість душ. Наскільки менше було би гріхів, якби лепрозорій був відкритий швидше. Отець дуже переймався тим, щоб у новому притулку в Марані перебувало якомога більше хворих, щоб здобути Господові якнайбільше душ. Саме тому він смиренно і покірно просив всіх, щоб із любові до Пресвятої Діви допомагали йому пожертвами.
Ян Бейзим писав до о. Станіслава Ханкєвіча: «Прикро мені, що стільки душ гине даремно, може і навіки, а я ж врятувати їх не можу. Терміново потрібен лепрозорій». Його поглинала ревна турбота про спасіння душ, не давала йому спокою, була рушійною силою і в його зусиллях пришвидшити будову лепрозорію, і в справі поїздки на Сахалін. Отець Бейзим хотів будь-якою ціною: молячись, страждаючи, просячи милостиню, отримати якомога більше благодійних внесків, в основному із Польщі, щоб його хворим не загрожувала спокуса гріхами та втрата спасіння. А як же залежало отцеві Бейзимові на дітях, які, ще не знаючи Бога, вже вчаться Його ображати, беручи приклад з дорослих.
Доля нещасних в’язнів Сахаліну лежала отцеві на серці немов камінь, адже серед в’язнів були і поляки, католики. Він хотів сам туди їхати і йому було важливо, щоб хтось таки поїхав туди допомагати душам, що «гинуть у тому пеклі на землі». Потрібно будо довести сахалінську місію до кінцевого результату, адже «там справжнє пекло». Він був готовий винести будь-яке страждання, щоб тільки рятувати душі.
Отець Бейзим наполягав, щоб о. Марцін Черміньскі всіма силами і засобами пришвидшив його виїзд на Сахалін, бо ж порятунок душ там був більш нагальний ніж в Марані. Він постійно і невпинно просив Пресвяту Матір про подорож на острів, щоб рятувати душі. Він вже хотів там бути, спішив туди, щоб служити і допомагати. Разом із сестрами-кармелітками просив Ісуса і Марію. Бачив там Славу Божу і добро душ. «Якомога швидше на Сахалін! Якнайшвидше, щоб рятувати душі на всьому острові, бо гинуть без допомоги».
У ОЧАХ ГОСПОДА ЦІННОЮ Є КОЖНА ДУША
Попри прагнення щодо спасіння багатьох душ, а особливо тих, ким він опікувався, тих, що були під загрозою, а він про це знав і старався їм помагати, о. Бейзим піклувався і про душі окремих людей. Дівчина на ймення Ґабріелла, яку перевели із притулку в Амбахіворака до державного притулку, в новій і важкій ситуації зламалася і впала в гріх. Отець Бейзим пам’ятав про неї, молився за неї і просив заступництва для неї у Пресвятої Діви. Дівчині вдалося дістатися до Марани, до нового лепрозорію, під захист о. Бейзима. Він дуже тішився, що вона повернулась, оточив її співчуттям і добротою. Просив і сестер-кармеліток про молитву за неї, адже кожна душа є цінною в очах Господа. Він навчився від св. Ігнатія, що варто все, навіть життя, присвятити порятунку людини навіть від одного смертельного гріха.
В останні хвилини життя його «пташенят», в хвилину, коли вони покидали цей світ, о. Бейзим оточував їх особливою опікою і турботою. Він спішив до них і вдень і вночі, піклувався, щоб ніхто не помер без святого причастя. Коли вдавалося когось охрестити перед смертю, будь то дитина чи дорослий, о. Бейзим радів, що ця душа вже в небі.
У своїй апостольській турботі про спасіння душ, він думав також і про свої заслуги на небо. Хотів, згідно з метою ордену, просити за допомогою Божої ласки про своє спасіння і досконалість, а також, за допомогою тієї ж ласки Господа, клопотатися про спасіння і досконалість ближніх.
Весь отець Бейзим, зі своєю вірою, надією і любов’ю, з любов’ю до Ісуса і душ, його кров’ю відкуплених, з прагненням добра для своїх ближніх, був у турботі про їх спасіння. Апостольським було все його життя - допомагати душам.
O. Мєчислав Беднаж
