Все своє життя о. Ян Бейзим будував на Ісусі Христі. Він довірився Христові. Христос провадив його дорогами чернечого та священицького покликання. Будучи дванадцятирічним хлопцем, Ян Бейзим роздумував над своїм життєвим покликанням. Він піклувався про своїх молодших братів та сестру, охоче займався з ними. Не був охочий до легковажних забав, до танців, не любив наряджатись.
Отець Бейзим був дуже вимогливим до себе, але турботливим до хворих та слабких. Вже під час послушництва у Старій Всі біля Бжозова, він охоче відвідував хворих. Він вмів вгадати їх потреби, терпеливо вислухував їх плач і скарги. Був дуже уважним до вихованців колегіуму, який провадили єзуїти в Хирові. Після від’їзду Отця, його ще дуже довго згадували вихованці. Через багато років, коли він виконував свою працю місіонера на Мадагаскарі, його колишні вихованці допомагали йому матеріально і підтримували духовно.
«Татарин», як його називали, був незломний та рішучий у досягненні своєї мети. Він багато років чекав згоди настоятелів, які зволікали (теж багато років) з рішенням стосовно відправки його на Мадагаскар, щоб піклуватися про прокажених. Коли виповнилися його бажання, йому було вже 48 років. Щоб виконувати нелегку службу місіонера, у жовтні 1898 року він покинув Краків, беручи із собою образ Матері Божої Ченстоховскої. До останньої хвилини його земного життя цей образ був разом iз ним.
Отець Ян не втрачав сили духу у трудній ситуації. Не зламався, коли в перші роки місіонерської праці на Мадагаскарі, він зіткнувся і боровся з трагічною долею хворих. Навпаки, він почав думати про те, щоб збудувати для них нову лікарню. Щоб досягти цієї мети, потрібна була дуже велика сума грошей. Отець Ян почав писати безліч листів, особливо до друзів-співвітчизників, благаючи про матеріальну підтримку для реалізації планів.
Побратимам, які намагалися погасити його апостольський жар, він цитував слова св. Івана Євангеліста: «Браття, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» Його діяльність не була активізмом чистої води. Діяльність Слуги прокажених корінилася у глибокому благочесті та єдності з Богом. Його характерною рисою була чиста дитяча віра та довіра Господові. Всі важкі справи він довіряв заступництву Богородиці і ніколи не мав ані краплі сумніву, що з Її поміччю все вдасться! Він дуже часто говорив: «Це ж Свята Мати будує цей дім, я на Неї покладаюсь у його будівництві!» О. Ян був переконаний, що то саме вона, найкраща Матір Ченстоховска, турбується про його «чорних пташенят». За рік до смерті Отця, а помер він 2 жовтня 1912 року, лікарню було відкрито для пацієнтів. Її було збудовано на кошти, які поляки посилали із усіх трьох частин розділеного краю.
Коли я читаю листи о. Бейзима, то починаю розуміти, що все його життя розчинилося в Богові. Він жив зі свідомістю, що Господь охороняє його та прокажених, з якими він прагнув проживати. Він став для них всім: медбратом, садівником, столяром, але перш за все - священиком. Перш за все, він їх потішав! Він дбав про те, щоб ніхто не пішов з цього світу, не поєднавшись з Богом. Він уділяв оливопомазання, причащав, підбадьорював, проводив дні віднови. Він завжди перебував разом з ними! У одному із своїх листів від 13 травня 1901 року, о. Ян так описував ситуацію прокажених на Мадагаскарі: «Протягом дня мої нещастя постійно мають тисячі нагод, щоб согрішити. Часом навіть з необхідності. Я вже не один і не десять разів обдумував, як тому злу запобігти. Але тут, без належного притулку, з належними правилами перебування нічого не вдієш. Живуть як у стаді - чоловіки, жінки, діти. Мусять ходити просити милостиню, тобто сидіти під бараками біля стежки, адже без того не проживуть. А всім відомо, що якщо нічого не робити, а лиш час марнувати, то це до добра не доведе. Ходять напівголі т.д., т.д., словом, не можу я цьому всьому дати ради у ситуації, яка склалася на даний час. Якби ж то люди на світі знали, що я відчуваю, коли на оте все дивлюся, а зробити нічого не можу, особливо, коли дивлюся на маленьких дітей, які не тільки не вміють любити Бога, а навіть не знають чи є Господь, а вже вчаться від дорослих ображати того Бога, то зі всіх сторін як посипались би пожертви, аж невдовзі і побудувався би той, так необхідний, притулок».
Як треба нам сьогодні таких свідків живої віри, ревної любові і великої надії, щоб будувати суспільне, сімейне, особисте життя, опираючись на Бога як на скелю. Ми не повинні будувати без фундаменту, без Христа! - говорив у Варшаві у 1979 році св. Іван Павло ІІ. Побудова будь чого без нашого Збавителя, без опори на Його милосердну любов - пуста на даремна праця!
Отець Бейзим дбав не тільки про фізичне здоров’я прокажених, не тільки про те, що вони не мають що їсти. Він турбувався про душі своїх підопічних. Саме тому, він регулярно проводив для них реколекції та дні відновлення. Отець пише про це у своєму листі до редакції «Католицьких місій», Краків, 13 березня 1901 року:
«Був зайнятий реколекціями моїх «чорних пташенят». На глибоку аскезу претензій не маємо, це правда, але думаю, була не була, треба отих бідолах потроху від землі відривати і, наскільки вдасться, наближати до Бога. І, як завжди все, так і цю справу довірив заступництву Пресвятої Богородиці і палко просив Її, щоб ласкаво згодилася сама керувати моїми словами і серцями отих невдах, бо ясна річ, інакше би з того всього нічого не вийшло».
2 жовтня 1912 року струджений місіонер відійшов до Отця по вічну нагороду. 18 серпня 2012 року, на краківських Блонях, Іван Павло ІІ беатифікував заступника прокажених. Тепер просимо Бога за дар його канонізації.
О. Марек Войтовіч ТІ