СУМНІ ЛИСТИ З МАРАНИ

Звинувачення, які висували о. Бейзимові та труднощі у будівництві лікарні дуже його турбували і засмучували. Свої почуття він виливав у листах до о. Черміньскєґо. Іноді він ображався на французів і по козацьки «рубав їм правду в очі». Сам о. Чермінскі в листі до тодішнього о. Асистента Влодзімєжа Лєдоховскєґо писав про причини напружених стосунків Отця із французами. Ображене самолюбство, бо ж поляк і за польські гроші, по справжньому, взявся за прокажених та збудував справжній притулок - була причиною їх неприхильності до о. Бейзима. Треба додати, що ця неприхильність та труднощі, які він зустрічав на своєму шляху, все більше підживлювали у ньому бажання податися на Сахалін.

Отець Лукаш Лащик, асистент о. Провінціала, писав до о. Асистента Влодзімєжа Лєдоховскєґо, що о. Бейзим надсилає з Марани сумні листи, що почувається розчарованим всією своєю роботою і прагне виїхати на Сахалін до польських в’язнів.
Бо й справді, майже від самісінького початку своєї праці для прокажених, о. Бейзим відчував і боровся з труднощами. Стаючи на захист довірених йому хворих, він підпадав під звинувачення, на кшталт, «суворий, непохитний, впертий поляк» («стає дибки» - писав о. Бейзим до о. Ромуальда Коппенса).

У листах о. Бейзим часто скаржився на свій важкий душевний стан: сумно йому, мусить постійно йти проти течії, б’ється як риба об лід чи пісок, почувається як собака на прив’язі, «лихий гумор обсідає». «Вже 12 років змушений виборювати все, пливу проти течії, тому й не в гуморі, і відрубаю комусь різко».

Інколи він бував у такому стані, що «збожеволів би, або розлютився б», але в цьому стражданні він старався розгледіти волю Божу, та й Пресвята Діва те бачить, отож тримався… Обурений труднощами, розгніваний на французів, «вплав повернувся би до рідного краю, але воля Пресвятої Матері наказує йому тут залишатись». Коли б він не робив всього для Пресвятої Діви, то «давно б його тут вже не було б». Те, що був здоровий і не збожеволів, не розлютився, він завдячував лише Богородиці. І якби він не був впевнений, що Марія керує всім, то «плюнув би на все і повернувся б на батьківщину».

Що ж турбувало так о. Бейзима? Що обурювало і мучило його? Що було його щоденним гірким хлібом і хрестом? Ось що він писав з приводу цього о. Черміньскєму – єпископ Казе спричинив запізнення у будові лікарні на чотири роки, настоятель місії о. Алоїс Верлі забирав у нього працівників. П’ять років простою на будівництві. Те, що було вже збудоване – руйнувалося і кошт будівництва зріс вже вдвічі. Справою лікарні ігнорували і відносились до неї зневажливо.

У 1910 році, коли будівництво лікарні було майже закінчене, знову з’явилися перешкоди на шляху о. Бейзима. Але він уже не хотів ані покидати своєї справи, ані повертатися на батьківщину. Хотів, якщо на те буде Божа воля, податися на Сахалін. Там він бачив більшу славу Божу і більше добро для, наражених на загибель, душ. Якби ж він не зміг їхати на Сахалін, то залишиться у Марані, але всі ті труднощі вже йому остогиділи і бився він як риба на піску.

Перешкоди у будівництві лікарні в його очах виглядали як «хрестики від Ісуса». Їх потрібно було приймати і витривати до кінця, але, «якщо по людськи, то я вже ситий по горло тими Казе!» На початку 1911 року о. Бейзим писав до о. Черміньскєґо: «Або не перешкоджати в відкритті лікарні, або відіслати його (Бейзима) до Польщі». Безперервні труднощі у процесі та на заключному етапі будівництва лікарні, «все йде, як з каменю, але треба триматися, адже «через хрест до світла». Ісус з Марією все бачать. І це було його єдиною втіхою.

У цієї людини, сповненої мукою, але заразом і покорою, народилася думка, що всі оті перешкоди та труднощі були послані йому, як наслідок його неумертвлення. Важко було йому, не знав він «чи то плакати, чи лаятися», а може це було з його вини? Саме тому він просив сестер-кармеліток з Лобзова молитися за нього, «бо в нім все кипить», але вибачається за поганий настрій і нетерплячість.

У своїх щоденних турботах про прокажених, о. Бейзим був реалістом. Він не хотів жодної тимчасовості у будівництві лікарні. Він дуже добре знав, що «потім» значить ніколи і, що «завтрами нікого не нагодуєш». Вважав, що будувати треба з розумом, скромно, але на совість. «Як робити, то робити». Своїм реалізмом захищався перед всіма «мені здається» і «польотами фантазій». У своїх листах був дуже сумлінним і чесним, писав тільки про те, про що був переконаний, що так і було.

Був обачним і радився з іншими. Був делікатним і скритним. Тільки до тих, кому він довіряв (і ніколи до «Католицьких Місій»), він писав про свої труднощі стосовно співбратів спочатку із Тулузької, а потім і із Шампанської місій.

Так само було і із духовними справами. Був реалістом, був обачним і обережним, особливо якщо йшлося про надзвичайні випадки. В таких ситуаціях вимагав перевірки життям, відсилав до сповідника і настоятелів.

Бейзим – це також листи. Він писав їх багато, охоче, із поклику серця, із дружби, щоб поспілкуватися із близькими йому людьми на батьківщині (по польськи), для добра прокажених, просячи про пожертви, чи дякуючи за них.

Листи, як і все, що він робив, він писав з Марією. Просив Її про допомогу, віддаючи листа та адресата під Її опіку. З Її благословенням листи відсилав. Він був впевнений, що завдяки Її благословенню його листи так охоче читають і вони чинять стільки добра. Писав завжди щиро, відверто і саму правду, «отож не мав чого потім оправдовуватися». Не любив листів високопарних, вишуканих та манірних. Те, що у нього було на серці, те було і на язику, і під пером. В листах охоче вживав яскравих і доречних польських та російських прислів’їв і навіть виконав їх збірку для Матері Ксавери (отож міг би бути патроном пареміологів).

Його листи друкувалися у «Католицьких Місіях», а також видавалися у книжковій версії (п’яте видання у 1927 році). Вони були дуже популярними і порівнювалися до Робінзона Крузо і Рінальдо Рінальдіні. Таку популярність, хоч і був нею здивований, він приписував Пресвятій Матері.

Пишучи листи від потреби серця, він чекав на них із тугою в серці, адже листи від друзів, наприклад від о. Черміньскєґо і кармеліток, були для нього духовною підтримкою, несли розраду і радість.

Стиль листів о. Бейзима простий, сповнений суті, детально інформативний, часто жартівливий. В них відчувається велике почуття гумору та точність критичного споглядання. Найчастіше він жартівливо розповідав про себе, рідше про інших, але тільки доброзичливо, без дошкульної іронії. Прикладом його делікатної жартівливості можуть бути листи до Матері Терези із Кармелю на Весолей. Листи до польських єзуїтів також були сповнені гумором і веселістю.

Листи до о. Бейзима не збереглися. Їх було так багато, що він не мав де їх зберігати і тому знищував.

Постать о. Бейзима не була би повною без його люльки. Сам палив та часом частував цигаркою хворих, особливо в ситуації примирення посварених. Палив у дорозі («навіть палю, йдучи, люльку»), палив, коли перев’язував страшні рани, щоб хоч трохи забити жахливий сморід, палив «для натхнення». «Закурю, пущу біду з димом, пожартую із хворими, то й якось воно йде». Колись йому було важко писати листи. «Тепер мені написати листа – все одно, що цигарку випалити». Щиро дякував о. Краупі за надіслану з вітчизни «табакерку».

Цей, палаючий в жертовності, «слуга прокажених», завдяки люльці, виглядає більш простим, звичайним, більш нам близьким. Не вживав спиртних напоїв, не їв м’яса, жив у постійному пості і важкій праці. Люлька була його єдиною «слабкістю», щось, на кшталт, охорони перед духовною пихою та духовною зухвалістю. Це вона надає його життю відтінку людської звичайності, може навіть слабкості. О. Бейзим писав Матері Казимирі про о. Краупу, що той увесь є «серцем і нічого більше не вміє, окрім любити Бога і ближнього». Ці самі слова можна сказати і про о. Бейзима. Був великим серцем, сповненим любов’ю служіння і дуже смиренним у найважчих умовах служіння до самого кінця.

Закінчимо словами сестри Анни від Відвідання, співпрацівниці і опікунки о. Бейзима під час його останньої хвороби: «Ні батько, ні матір не могли би приділяти своїм дітям більше часу, скажу навіть – ніжності, чутливості - ніж давав нам о. Бейзим. В цьому, передусім, проявлялося його велике серце. Він робив все гарно і душевно. Завжди мав в запасі якісь веселі жарти. Ми відчуваємо страшну пустку після смерті нашого дорогого Отця».

O. Мєчислав Беднаж ТІ