ІНТЕРВ’Ю З ЛЮДИНОЮ, ЩО ОДУЖАЛА ЗА ЗАСТУПНИЦТВОМ БЛ. ЯНА БЕЙЗИМА – I
Цей нещасний випадок стався 27 серпня 1997 року під Пьотрковем-Трибунальским. Зіткнулися два автомобілі: пасажирський та вантажівка. Найтяжче був поранений водій легковика – пан Марцін. Його привезли до найближчої лікарні в дуже важкому стані.
Він перебував там у непритомному стані досить довгий час. Ось як про це розповідає сам потерпілий.
ПОПРИ ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ
Сьогодні я вважаю себе віруючою людиною, але не завжди так було. Так, я був вихований у дусі віри у католицькій родині. Можна сказати, що пройшов усі «щаблі християнського втаємничення»: був охрещений, приймав Перше Причастя, був миропомазаний. Однак виявилося, що того християнського виховання, яке я отримав у рідній домівці та на уроках релігії в школі, було недостатньо. В певний момент свого життя, будучи підлітком, я розсердився і на Господа Бога, і на віру, і на все з нею зв’язане. Відійшов від Бога. Я став не тільки не практикуючим християнином. Я став невіруючим.
ВИПАДОК
Одного разу, коли я разом із друзями їхав на весілля свого друга до Ґданьска, сталося щось, що повністю перевернуло моє колишнє життя. Аварія під Пьотрковем-Трибунальским. На нашу частину дороги несподівано виїхав мерседес-вантажівка. Він почав розвертатися на автостраді. Тоді ще не було огородження безпеки, яке б унеможливлювало цей маневр. Думаю, що водій бачив мене в дзеркалі, але був впевнений, що встигне. Не встиг. Я в останню мить старався його оминути. Не вдалося. Не допомогло аварійне гальмування. Вся сила удару пішла на мене. Вона була настільки потужною, що перекинула вантажівку.
У нашому автомобілі, крім мене, було ще четверо осіб. Усі пасажири отримали травми: хто зламав челюсті, а хто отримав струс мозку. Найсерйозніші травми дістав я. Мене привезли до лікарні майже бездиханного. Увесь час я був підключений до апарату штучного дихання. Моя травма – пошкодження стовбура мозку – загрожувала життю. Крім цієї травми, я отримав ще багато інших. У мене була зламана нога, ліва рука, челюсті, ніс, пошкоджена легеня, повністю знищена колінна чашечка лівого коліна, була тріщина в основі стегна. Весь цей довгий перелік травм ще більше погіршував мій, і без того важкий, стан. Прогнози лікарів були досить песимістичними. Вони говорили, що я, якщо і виживу, ходити все одно не зможу.
МОЛИТВА ЗА ЗДОРОВ’Я
В той час, коли я непритомний і у такому важкому стані лежав у лікарні, мої віруючі друзі з Кракова, а також багато інших добрих людей, молилися за моє здоров’я. Мої друзі молилися до Слуги Божого о. Яна Бейзима, який тоді був лише кандидатом до винесення на вівтар і просили Отця про заступництво. Вони просили в Отця здоров’я для мене. Адже, чисто по-людськи, повернутися до життя в «натуральний спосіб» для мене було неможливим.
Одним із тих, хто з вірою і надією «штурмували небо», щоб там їх «вислухали», був батько мого друга, до якого ми їхали на весілля. Він замовив месу за моє здоров’я, з проханням до о. Бейзима про заступництво у цій справі. Служба відбулася у Кракові, в костелі св. Барбари у отців-єзуїтів. Вранці того дня, коли відслужили месу, неочікувано зникли всі зміни, що відбулися у моєму мозкові. Я прийшов до тями.
Таке раптове повернення на шлях одужання, консиліум лікарів вважав за річ, яку неможливо пояснити з медичної точки зору. Хоч і без пояснення, але я почав поволі одужувати.
СВЯТА СЛУЖБА ЗА НАВЕРНЕННЯ
Через якийсь час в моїй інтенції відслужили ще одну службу Божу. Попередня меса була з проханням про моє повернення до фізичного здоров’я, цього разу просили про набагато важливіше – моє духовне одужання. Коротко кажучи - це була меса за моє навернення. Я був присутній на Службі, а після меси, пам’ятаю, знову повернувся до лікарні, де на мене чекав ще дуже довгий процес реабілітації.
Хоч я і прийшов до свідомості, і поволі повертався до нормального стану, я не усвідомлював всього того, що сталося. До мене дійшло і я це покірно прийняв у той момент, коли виходив власними ногами з лікарні. Виходив сам, не на візку.
Я ЗУСТРІВ СВОГО ОТЦЯ
Одужати та набратися сил мені допоміг отець Ґжеґож, домініканин, з яким я познайомився ще в той час, коли був невіруючим. Ми разом подорожували в горах. Він знав, що я невіруючий, але ні до чого мене не переконував. Саме тому, вже після аварії, в наших розмовах ми навіть не зачіпали теми віри. Він спокійно чекав, коли я до віри прийду сам. Я перший почав допитуватися про Бога, про гріх, про моральність людини. Отець спокійно розповів мені, що коли мене після аварії привезли до лікарні, то у мене був священик. Він відпустив мені гріхи і уділив оливопомазання. Отець втішав мене, говорячи, що милосердний Господь зглянувся наді мною і простив мені всі мої попередні гріхи. Це значить, що я очистився. Але я вважав, що тепер я був в боргу перед Богом. Я прийшов саме до такого висновку.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВІРИ. ЗУСТРІЧ З ОТЦЕМ БЕЙЗИМОМ
Знайомий домініканин спокійно чекав. Мені потрібен був час, щоб якось усвідомити все те, що зі мною сталося. Я зрозумів, кому повинен дякувати за те, що живу,що одужав, що можу сам ходити. Зрозумів, що повинен дякувати о. Янові Бейзимові. Тоді вперше я «відвідав» отця Бейзима в костелі св. Барбари в Кракові, а потім прийшов і до базиліки на Коперніка. Почав цікавитися постаттю Отця. В мені зростало почуття довіри до нього, почуття вдячності за те, що він для мене зробив. Нарешті до мене дійшло, що сталося щось надзвичайне - я повернув свою віру. Я знову став віруючою людиною. Я вірю в Єдиного, Триособового Бога, що був таким милосердним до мене.
ІНТЕРВ’Ю З ЛЮДИНОЮ, ЩО ОДУЖАЛА ЗА ЗАСТУПНИЦТВОМ БЛ. ЯНА БЕЙЗИМА – II
Отець Бейзим завжди подавав мені знаки своєї опіки наді мною. Я професійно займаюся фотографією. Одного разу мені потрібно було
фотографувати невеличку святиню у певній місцевості. Погода не була того дня найкраща. Їдучи на пленер, я просив Отця, щоб вийшло сонце. Пам’ятаю, що на терені всієї Малопольщі було похмуро, а мені, в той час коли я фотографував, світило сонце. Фотографії вдалися. Я просто переконаний, що це все дякуючи о. Бейзимові, який, як бачите, тримає мене під своєю опікою.
Отець Бейзим також допомагає іншим людям. Одного дня нас відвідала подруга моєї дружини і розповіла, що її знайомого хлопця побили хулігани і він знаходиться у лікарні у важкому, критичному стані. Хлопець мав пошкоджений стовбур головного мозку і, як казала подруга, напевно з цього стану не вийде. Що ж, я їй порадив, щоб у отців-єзуїтів у костелі св. Барбари замовила Святу месу в інтенції одужання хлопця, з проханням до о. Бейзима про заступництво. Так дівчина і зробила. Невдовзі хлопець видужав. Дякуючи заступництву о. Бейзима!
- У вашій історії, шановний пане, можна виділити два основних моменти: фізичне одужання та одужання духовне - повернення до віри.
Відразу після випадку я не знав, в якому стані я знаходжусь. Не тільки тому, що я не лікар, але й тому, що просто був непритомним. Все, що я знаю про той час, взяте із розповідей близьких та історії хвороби. Мені говорили, що прогнози щодо мого одужання були досить песимістичними. Були припущення, що якщо я вийду з коми і зі мною якось можна буде встановити контакт, то вже це буде чудом. І, само собою, на мене чекав візок. А тут на тобі - повне одужання. Всі зміни безповоротно зникли. Я одужав, хоч мені не давали на це жодного шансу. Прогнози були такими, що, якщо я і поправлюсь, то буду інвалідом. Але все сталося по-іншому. Доказом мого цілковитого одужання є мої діти, які народилися через кілька років після аварії.
Лікарська комісія підтвердила, що моє одужання - це той випадок, якого сучасна медицина, незважаючи на свій сьогоднішній прогрес, пояснити не може.
- Чи це неочікуване, можна навіть сказати «таємниче» одужання, стало для Вас поштовхом, щоб замислитися над своїм життям?
Коли я лежав у лікарні, то мав дуже багато часу на мислення. Чи я тоді вже почав задумуватися про це... Не можу відповісти. Воно якось прийшло само. Був у цьому всьому якийсь несамовитий спокій. В якусь мить я зрозумів, що повинен існувати Бог, який всього пильнує, все бачить і знає. Це він подбав, що я, після такого страшного випадку, живу. Вмить всі справи, пов’язані з вірою та релігією, неочікувано набрали для мене нового значення. Так само неочікувано у моїй свідомості з’явилася постать о. Бейзима. Але так могло і не бути. Так, я був вихований у вірі, але я отримав віру тільки після аварії. Для мене це таємничий, я б сказав, містичний досвід.
Одного разу, коли я був в Італії, не пам’ятаю точно, де це було, може у Вероні, я зайшов до святині і спонтанно почав дякувати о. Бейзимові, вже навіть не пам’ятаю за що. Пам’ятаю тільки свій внутрішній стан, свої відчуття, коли тихо - наче в думках - я розмовляв з Отцем. Цього не опишеш. Може комусь це здається смішним, але для мене - це щось неймовірне.
Моє життя повністю змінилося, коли я познайомився зі своєю дружиною. Я познайомився з нею після аварії, в січні наступного року. Можливо, що якби не випадок, я міг би її не зустріти. Коли я одужав настільки, що міг знову фотографувати, я хотів фотографувати у кабаре Лох Камелот у Кракові. Батьки, однак, боялися пустити мене самого, боялися, що зі мною щось може статися. Вони попросили мого брата, щоб пішов зі мною, а він вирішив, що втрьох буде цікавіше і запросив свою приятельку з курсів італійської мови, щоб пішла з нами. Саме та подруга брата і стала моєю дружиною. Почалось з того, що я запросив її на фото сесію, а потім якось від зустрічі до зустрічі, ну і запропонував їй руку та серце.
Вважаю, що якби не випадок, то моє життя поточило б ся інакше. І хто зна, чи в добру сторону. Тепер я маю все - чудову сім’ю, мудру, фантастичну дружину, двоє улюблених дітей. Моя історія має щасливий кінець. Божим промислом сталося так, що, як говориться, не було би щастя, та нещастя помогло. Надіюся, що так само можна сказати і про моїх найближчих.
Ясно, не буває ж без проблем. Є вони і в мене, з проблемами зі здоров’ям включно. Часом болить мене і те, і се, часом болить мене коліно, часом маю труднощі при ходьбі. Але, все одно, дякую за все Богу, бо все найкраще, що маю - це він Нього. Вважаю також, що все, що сталося в моєму житті, було «заплановане». Можливо для того, щоб я навернувся і змінив своє попереднє життя.
- Ви вважаєте, що ви навернулися завдяки аварії?
Якби не аварія, або якби я вийшов з неї без травм, то напевно би не навернувся. Історія мого повернення до віри не проста. В решті решт я радий, що мені вдалося звернути з путі, по якому я йшов. Я добре розумію, що я ще не став взірцем для католиків. То там спіткнуся, то деінде, роблю помилки, тобто маю за що себе картати. Але стараюся виконувати Божі заповіді і в усьому раджуся з другом нашої родини - отцем-домініканином.
- Ви говорите, що вірите в Господа, який є Милосердям. Який вплив це має на ваше життя?
Часом люди, які постраждали внаслідок аварії, ненавидять людину, яка була причиною цієї аварії. Я не відчуваю ані образи, ані злості, ані ненависті до водія мерседеса. Ніколи не винив його за цей випадок. Я пробачив йому. І мене наче відпустило. Можливо це і був початок мого навернення. Ні про що особливе я не думав. Просто вибачив і все. І десь поділося зло, ненависть, відраза, які могли сповнити моє серце. Це насправді дуже приємне відчуття. Винуватця аварії я зустрів під час судового процесу у Кракові, адже проти нього було заведено справу. Не мав до нього ніяких претензій. Віднісся до нього так, як до якоїсь особи, з якою було пережито «щось неприємне». Це і був перший симптом мого навернення.
З якогось часу я почав охоче ходити до костелу отців-єзуїтів на Коперніка. Я ставав на коліна перед саркофагом о. Бейзима і в думках розмовляв з ним. Тобто мені здавалося, що я з ним розмовляю, а, насправді, то це був монолог. Я просив в нього заступництва в певних справах, намагався про щось домовитись. Я постійно мав враження, що о. Бейзим мене чує, що він мені відповідає, тому що через якийсь час, я знаходив потрібне рішення багатьох справ, розв’язання проблем, якихось важких ситуацій.
- Чи ви чули щось про о. Бейзима перед випадком?
Ні, це все до мене прийшло після аварії. Я почав ним цікавитися серйозніше, після того, як мене відвідав о. Чеслав Дронжек ТІ, який працював у Римі над процесом беатифікації Слуги Божого о. Яна Бейзима. Розмовляючи зі мною, о. Дронжек розпитував мене про різні речі, робив якісь записи. Коли Іван Павло ІІ беатифікував о. Бейзима, ми з дружиною удостоїлися честі сидіти біля олтаря. Ми йшли також у процесії з дарами. Я навіть підійшов до самого Папи.
Я пережив тоді надзвичайні хвилини у своєму житті. Перед наверненням у мене була зовсім інша думка про віруючих людей. Мені здавалося, що віруючий - це той, хто живе згідно зі всіма правилами віри, виконує Декалог, і т.д. А у моєму випадку, в мене завжди з чимось негаразд. Ну, не є я зразковим християнином.
Але сьогодні, так мені принаймні здається, я усвідомлюю, що існує Хтось дуже важливий, найважливіший. Хтось, хто вирішує все. І до нього, кожної хвилини можна звернутися. Можна Його просити і дякувати за отриману ласку, просити пробачення за скоєні помилки та отримати Його пробачення. І добре, коли в тебе є хтось, хто тобі в цьому допомагає, хто виступає посередником, хто заступається...
- У вашому випадку, то о. Бейзим став вашим заступником перед Богом?
Безперечно. Для мене найважливішим чудом, яке було випрошене для мене о. Бейзимом, була благодать повернення до віри. Я почав вірити і саме з цим я пов’язую факт того, що я почав жити по-іншому. Перед аварією я мав інші пріоритети, іншу шкалу цінностей. Моя шкала цінностей, в основі своїй, опиралася на те, щоб мені було зручно, смачно і приємно. Саме в цьому ракурсі я і хотів побудувати все своє життя. Я сприйняв випадок як знак.
Я тішуся, що про мене піклується о. Бейзим, адже він присвятив своє життя Богові і ближньому. Присвятив все. Він був хорошим вчителем у Тернополі та Хирові. Міг собі ходити там царем, але поїхав на Мадагаскар, щоб лікувати прокажених. Це було так дивно. Ніхто ж не хотів прокаженому навіть руки подати. Всі боялися цієї заразної, а в часах о. Бейзима, невиліковної хвороби. А в той же час, о. Бейзим поїхав туди з власної волі. Це несамовито.
- Ви відчуваєте, що о. Бейзим піклується про вас?
Думаю, що так. Коли молюся біля саркофагу о. Бейзима у базиліці на вул. Коперніка, доокола панує спокій і тиша. Я люблю запалити свічку і побути на одинці з Отцем. Я не маю почуття, що він мене спеціально вибрав, скоріше за все, просто випадково зустрів. Тобто, це була потрібна особа у потрібний час. Я це сприймаю, як «перст Божий». Коли я молюся, то часто прошу о. Бейзима за інших людей - моїх рідних, друзів, знайомих. Прошу також за себе, щоб я завжди міг розпізнати дорогу, по якій іду, та завжди був свідомий того, куди йду.
На завершення, я хотів би подякувати моїй Мамі, яка піклувалася про мене, коли я був у важкому стані після аварії, і коли одужував. Мама, будучи лікарем, могла увесь час бути зі мною, коли я лежав у лікарні в Пьотркові. Дякую також всій моїй Рідні, за їх турботу і делікатну присутність, за те, що були зі мною і з любов’ю допомагали мені під час хвороби. Від щирого серця я хочу подякувати всім працівникам Відділення інтенсивної терапії Пьотрковскої лікарні і керівникові Відділення - пані Телеман. Прошу о. Бейзима про заступництво для всіх, згаданих мною, дорогих мені Осіб.
- Дякую за розмову. Бажаю вам благодаті і благословення Божого. Будьте завжди вірним своєму виборові.
Розмову вів о. Чеслав Г. Томашевскі ТІ
