Згадка бл. Яна Бейзима 12 жовтня 2016 року
Базиліка Пресвятого Серця Ісуса в Кракові.
(Читання: 1І3, 14-18; Мт. 25, 31-40)
Дорогі Браття і Сестри!
Минулої неділі ми читали в костелах Євангеліє про десять прокажених. Святий Лука описав їх зустріч із Христом. «І, коли входив до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. І голос піднесли вони та й казали: Ісусе, Наставнику, змилуйсь над нами!» (Від Луки 17:12,13).
Звернімо увагу на такі прості, на перший погляд, слова: «стали здалека». За тими словами скривалась болюча реальність. Прокаженим не дозволялось приближатися до людей, до їх домівок чи поселень. Вони могли, просячи кусок хліба, тільки гукати здалеку. Людський страх перед цією страшною хворобою, перед її розповсюдженням, був в старожитності і в пізніші часи настільки великий, що прокажені, окрім страшних фізичних страждань, вже за життя були мертвими для суспільства.
Не набагато кращою була доля прокажених і у 1898 році, коли о. Бейзим вирішив з Кракова переїхати на Мадагаскар, щоб, як добрий Самаритянин, опікуватися долею цих нещасних людей. В одному із перших листів, які о. Бейзим написав до Польщі, ми можемо прочитати: «Я сьогодні довідався, що уряд та мешканці не вважають прокажених за людей, а лишень за якихось відщепенців роду людського. Виганяють їх із міст і сіл – нехай ідуть куди хочуть, аби не вештались серед здорових. Для них прокажений – це прокажений, тобто не людина. Багато отих нещасних волочиться по безлюдних частинах острова, доки мають сили, аж врешті падають в безсиллі та помирають від голоду» (13.IV.1899).
Героїзм о. Бейзима полягав у тому, що він не тримався здалеку від прокажених. Вони не мусіли кричати до нього. Він сам прийшов до них і почав жити разом із ними, спочатку в притулку Амбахіворака, недалеко від столиці країни, а потім у центральній частині Червоного острова - в Марані, що знаходиться в кількох кілометрах від міста Фіанаранцуа. Отець Ян «поселився серед прокажених, щоб перебувати серед них вдень і вночі, допомагати їм прохарчуватись, опікуватись ними, лікувати їх. Цим своїм вчинком він ламав бар’єри страху, прокляття, зневаги та байдужості, що відгороджували хворих від їх родин і решти суспільства та прирікали хворих не тільки на повільну смерть від прокази, але й від голоду. Перев’язуючи рани їхніх тіл, він лікував їх душі, приближаючи їх до Бога, до святих Таїнств».¹
ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК СПІВВІТЧИЗНИКА
Саме в Марані о. Бейзим побудував для прокажених лепрозорій, який відкрив свої двері 16 серпня 1911 року і який працює по сьогоднішній день. Так о. Бейзим став прекурсором сучасного догляду за прокаженими. Лепрозорій було збудовано завдяки щедрості польського суспільства. Активну участь у цьому процесі приймав і краківський єзуїт о. Марцін Черміньскі, редактор «Католицьких Місій», який заохотив свого співбрата до писання листів, які він потім друкував на сторінках цього популярного, високої якості, часопису. Ці листи не залишались без відповіді. Дуже часто відповіддю був «вдовиний гріш» вразливого серця зубожілого польського суспільства, яке таким чином підтримувало героїчний вчинок свого співвітчизника.
«Слуга прокажених» помер від виснаження кільканадцять місяців після відкриття лікарні, 2 жовтня 1912 року, в день літургійної згадки Святих Ангелів Охоронців. Він сам став правдивим ангелом-охоронцем для прокажених. Кожного дня хворі Марани моляться у каплиці, яка є частиною лепрозорію. В головному вівтарі каплиці знаходиться ікона Матері Божої з Ченстохови, яку о. Бейзим привіз із собою. Він не розлучався з нею на Мадагаскарі, а в Марані вирізьбив до неї раму.
Мені пощастило побувати в Марані у 1988 році і молитися на могилі о. Бейзима на місцевому кладовищі, де він був похований разом із іншими прокаженими пацієнтами Марани. Потім тлінні останки о. Яна були піддані ексгумації. Частину їх було складено до саркофагу у каплиці лепрозорію, а частину було перевезено у маленькій домовині і розміщено в базиліці Пресвятого Серця Ісуса в Кракові. Так блаженний Місіонер, людина сувора, на перший погляд, але з великим серцем, обдарував свої дві вітчизни – ту, де його покликання дозріло до героїчної служби та вітчизну, яку він вибрав, де він згорав, допомагаючи в потребі людям, котрих Ісус називав своїми «найменшими братами» (Мт. 25,40).
ЛЮБИТИ ДІЄЮ І ПРАВДОЮ
Браття і сестри, слово Боже, як говорить псалмоспівець, є «лампою для наших кроків і світлом на наших стежках» (Пс. 119, 105). Слово Боже дозволяє нам поглянути в вірному світлі на оточуючий нас світ, на наше життя і покликання, на нашу сучасність і вічність, що на нас чекає. Сьогодні св. Ян Апостол запевняє нас, що завдяки любові, «ми перейшли від смерти в життя, бо любимо братів. А хто брата не любить пробуває той в смерті» (1Ів. 3, 14). Джерелом пізнання цієї простої істини про людину є правда про Бога, який є любов’ю. Оскільки Господь створив нас на свій образ і подобу, він тим самим створив нас для любові. Святий Іван говорить далі: «Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав був за нас». І робить висновок: «І ми мусимо класти душі за братів» (1Ів. 3, 16). А як же ми маємо любити? Відповідь проста: «Діточки, любімо ні словом, ані язиком, але ділом і правдою!» (1Ів. 3, 18).
Вражаючий коментар до цих останніх слів написав о. Ян Бейзим. Він писав цей коментар своєю службою отим, покинутим всіма, людям. Писав його, день за днем, всі чотирнадцять років. Для нього слова Ісуса: «слабував і Мене ви відвідали» (Мт. 25, 36) значили – поселитись з прокаженими, потім збудувати їм лікарню, здобувати їм засоби харчування, перев’язувати їх важкі рани, які в інших людей викликали страх і відразу. Для нього «відвідання хворих» значило старатися повернути їм гідність, пригадати їм, що ми всі є дітьми одного, люблячого нас, Бога. Він був в цьому правдивим, адже сам був ангелом, посланцем, вісником милосердної Божої любові, що схилила голову над долею прокажених.
АПОСТОЛ ІДЕЇ МИЛОСЕРДЯ
Молодий Кароль Войтила захоплювався постаттю о. Яна Бейзима. Уся країна в міжвоєнний період говорила про місіонера, що служив прокаженим. Саме завдяки його діяльності, далекий Мадагаскар протягом десятиліть пов’язували з іменем Яна Бейзима.
Іван Павло ІІ відвідав Мадагаскар. 1 травня 1989 року, в Фіанаранцуа, він служив Євхаристію, в якій брали участь 180 прокажених з лепрозорію, що побудував польський єзуїт. Святіший Отець служив Святу службу при вівтарі, виконаному о. Бейзимом і користувався його келихом, а поруч була ікона Матері Божої з Ченстохови, привезена о. Бейзимом із Кракова.
Доповненням духовного зв’язку поміж святим тепер Іваном Павлом ІІ і о. Бейзимом, була беатифікація останнього на краківських Блонях 14 років тому, на другий день після освячення храму Божого Милосердя. Блажений Ян Бейзим був і є живою ілюстрацією «ідеї милосердя», до якої закликав Святіший Отець.
Справа ця весь час є актуальною. Про «ідею милосердя» нагадує нам Рік Милосердя та Визначного Ювілею, який в даний час святкується Церквою. Ця ідея вкаже нам, де доокола нас знаходиться сучасний Бейзимів «Мадагаскар», де знаходяться середовища, ситуації, люди, що чекають на нашу допомогу, на відгук наших вразливих сердець.
Про таке відношення, таку вразливість молімося під час сьогоднішньої Євхаристії, просячи духовної підтримки у бл. Яна Бейзима. Амінь.
Боґуслав Стечек ТІ
¹ Ч. Дронжек, Бл. О. Ян Бейзим, “L’Osservatore Romano” (польське видавн.), 9/2002, стр.27
