Сто вісім років тому, 2 жовтня 1912 року, в день, коли в літургії згадують святих Ангелів Охоронців, на Мадагаскарі, у невеличкій кімнаті простої хатини, яка стояла поруч із «палацом» для бідних і хворих на проказу його «чорних пташенят», помер Отець Ян Бейзим ТІ, сильна духом людина із палким серцем.
Він був найстаршим із п’яти дітей графа Яна Бейзима старшого та графині Ольги із роду Стадніцких. Ян Бейзим народився 15 травня 1850 року у родинному маєтку Великі Бейзими на Волині. Своє дитинство він провів у селі Онацьківці, де і отримував домашню освіту до тринадцятилітнього віку. Важка ситуація в родині спричинила перерву в науці на кілька літ. Навчання Ян Бейзим продовжив у ІІ Київській Губернській Гімназії, де навчався у 1864 – 1871 роках. 10 грудня 1872 року, закінчивши гімназію, Ян вступив до Ордену Єзуїтів. Йому на той час було 22 роки. Після дворічного новіціяту у Старій Всі, завершення гуманітарної, філософської та теологічної освіти, 26 липня 1881 року Ян Бейзим став священиком. У краківському костелі св. Томаша він отримав священиче рукоположення із рук єпископа Альбіна Дунаєвского.
Отець Бейзим не відразу відчув у собі покликання місіонера. Прийнявши духовний сан, Ян Бейзим спершу працював із молоддю. Він був вихователем конвікту у Тернополі, а потім, після останнього етапу духовного формування, тобто третього випробувального терміну, склавши останні обітниці, о. Бейзим працював у конвікті Хирова. Там Отець служив інфірмарієм. Певний період о. Бейзим служив також викладачем французької та російської мов. Знання цих мов Отець виніс ще із родинного дому.
ПОКЛИК ДО ПРАЦІ МІСІОНЕРА
Бажання служити прокаженим народилося у о. Бейзима під час служби у Хирові. Це бажання мало у собі кілька причин. Отець професор Людвіґ Ґжебєнь у своїй публікації
«Блажений Ян Бейзим, людина і справа», опираючись на слова о. Маріана Черміньскєґо, пише, що причиною такого бажання була «брошура «Три роки серед прокажених» о. Яна Вехінґера, яку дістав десь о. Аполоніуш Краупа. Ця брошура стала переломним моментом у житті о. Яна Бейзима. О. Краупа, який тоді ще не був священиком, прийшов до о. Бейзима поділитися своїми думками щодо прочитаного. (Очевидно тут йшлося про брошуру німецькою мовою Drei Jahre unter den Aussätzigen, Wien 1895, прим. Л.Ґ.). Вислухавши свого товариша та відклавши долото, о. Бейзим рішучим голосом сказав: « Щодо мене, то тут перешкод немає. Я священик. Піду до прокажених, якщо настоятелі дозволять. А щодо тебе – подай прохання на цю місію. Вийде чи не вийде, а спробувати можна». Після розмови вони удвох пішли до каплиці, поділитися своїми намірами із Пресвятою Дівою. Потому, по черзі, товариші пішли на розмову до о. Яцковскєґо, який в цей час коротко перебував у Хирові. О. Яцковскі добре знав о. Бейзима ще із перших літ перебування Отця в ордені, тому зрозумів стан його душі і підтримав намір. Для о. Бейзима це був вже останній момент в житті, коли він ще міг зреалізувати свої мрії про працю місіонера. Отцю на той час вже виповнилося 48 років. Для місіонерської праці він був застарий. Але працювати з прокаженими охочих бракувало, тому о. Бейзимові могло би ще пощастити» (Л. Ґжебєнь, Блажений Ян Бейзим, людина і справа,, Краків 2002, стр. 133 – 134).
І так воно сталося. У 1897 році, коли йому було вже 48 років, о. Бейзим приймає рішення стати місіонером і працювати серед прокажених. «Я дуже добре знаю, що таке проказа і на що я мушу бути готовий», - писав він 23 жовтня 1897 року до Луї Мартена, тодішнього Генерала Ордену Єзуїтів,- «але це мене не страшить, навпаки, вабить, адже завдяки такій службі, я зможу відшкодувати свої гріхи». (цитата за: Чеслав Дронжек, Блажений Отець Ян Бейзим ТІ, Апостол Мадагаскару. Добірка листів, Краків 2002, стр. 10). Генерал дав згоду. Спочатку о. Бейзим був скерований до праці із прокаженими в Мангалорі, Індія, де бракувало працівників. Але, взявши до уваги вік Отця та той факт, що він не знав англійської, о. Бейзим був скерований до тулузької провінції, яка мала свою місію на Мадагаскарі. Державною мовою на Мадагаскарі була французька, яку о. Бейзим знав ще з дому
ВІД’ЇЗД НА МІСІЮ НА МАДАГАСКАР
17 жовтня 1898 року о. Бейзим прощається із коханою Батьківщиною і вирушає до Франції, звідки 10 листопада, того ж року, відпливає з Марселя на Мадагаскар. 30 грудня він прибуває до столиці Мадагаскару Тананаріве (нинішнє Антананаріву).
Настоятелі скеровують Отця до лепрозорію Амбагіворака, розташованого недалеко від столиці, де, в абсолютній відокремленості, мешкало біля 150 хворих. Вони мешкали там у зруйнованому глиняному бараку, що був поділений на маленькі комірчини без вікон та дверей. Всередині комірчини не було нічого окрім глиняної підлоги. Єдиним пожитком хворих було місце на підлозі, там, де вони спали. Так вони і жили з дня на день – без ліків, без будь якої допомоги і помирали скоріше від голоду ніж від хвороби.
Вигляд цих нещасних людей, злидні, в яких вони жили, їх страждання не один раз доводили о. Бейзима до сліз. Він просив у Господа допомоги, щоб хоч якось зарадити нещасним у їх недолі. Перше, що зробив о. Бейзим – це відразу взявся до роботи, присвячуючи підопічним увесь свій час, свої організаторські таланти, свої сили, але перед усім – своє серце. Він вирішив жити серед них, щоб їм служити, піклуватися про них і проповідувати їм Добру Новину. Він говорив їм, що Господь їх любить, що вони також мають в небі вічну домівку, де колись будуть щасливі.
Отець Бейзим звернувся до милосердних своїх співвітчизників, просячи їх підтримати прокажених, які не жили, а мучилися у скрайній нужді. Багато листів було написано Отцем до о. Черміньскєґо, якого він добре знав ще із Кракова. Сама ідея написання листів із місії належала саме о. Черміньскєму, який «кілька місяців проживаючи з о. Бейзимом під одним дахом, обговорював з ним його майбутню працю і спосіб здобуття матеріальних засобів на побудову притулку. Він заохочував о. Бейзима до написання листів з метою їх публікації у «Католицьких Місіях» і таким способом знаходити, готових допомагати, благодійників,» (Л. Ґжебєнь, Блажений Ян Бейзим, людина і справа, Краків 2002, стр. 137). Саме для добра своєї справи Отець погодився на пропозицію співбрата, що кінець кінцем і принесло бажаний результат. Листи Отця тішилися великою популярністю і це дуже допомогло йому досягнути поставленої мети – побудувати притулок для прокажених.
Під кінець вересня 1902 року, о. Бейзим залишив Амбагіворака. Він пішки пройшов 395 км. до місцевості Фіанаранцоа, де і вибудував, на пожертви співвітчизників, притулок для прокажених. 16 серпня 1911 року притулок відкрив свої двері для перших пацієнтів.
СМЕРТЬ ОТЦЯ БЕЙЗИМА
Невдовзі після відкриття лікарні її будівничий і проектант серйозно захворів. Опікуючись хворими, він бачив їх страждання і сам від того страждав. Страждав, що його брати і сестри, його «чорні пташенята», як о. Бейзим їх лагідно називав, так страшно мучаться і такі нещасні. Тепер страждав і сам польський Самаритянин і його біль був таким же нестерпним. Під час своєї, як виявилося, вже останньої хвороби, Отець страждав також і від пролежнів, що вкрили його тіло. Ночами він стогнав, але якщо його питали, чи сильно його болить, то він відповідав: «Хіба ж це можна порівняти із болем Христа?» Для Христа він був готовий на все, а страждання стало дрібницею, про яку навіть і згадувати не варто, Такі собі «трісочки від Господнього Хреста, які внаслідок мого неумертвлення, здаються мені болем. Найбільше мене болить і мені дошкулює - це недоля моїх бідних хворих» - визнавав О. Бейзим в одному зі своїх листів» (Ч. Дронжек, Блажений Отець Ян Бейзим ТІ, Апостол Мадагаскару. Добірка листів, Краків 2002, стр. 21).
Знесилений перевтомою, змучений різними хворобами, особливо малярією, о. Бейзим помер, не зреалізувавши іще одного свого бажання - поїздки на Сахалін, до благовістницької праці серед каторжних.
ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ АПОСТОЛА ПРОКАЖЕНИХ
«Характерною рисою внутрішнього життя о. Яна Бейзима був міцний та глибокий зв'язок із Христом та Євхаристією. Свята служба була центром його життя. Він вболівав над тим, що невеличкий костел поблизу місії не мав навіть постійного кивота, а під час пори дощів, під час служби, вода капала прямо на вівтар. Був відданий Пресвятій Матері і всі свої досягнення приписував Їй, вважаючи себе лишень знаряддям в Її руках. Був людиною дії, невтомним трудівником, але був і людиною молитви. Він відводив молитві важливу роль в житті апостола, підкреслюючи її значення у досягненні святості. Отець Бейзим, у стилі св. Ігнатія, був контемпляційним в діяльності. Змагався із щоденними проблемами, турботами, переборював муки і страждання, але, передусім, був людиною молитви. Молитва була джерелом його сили. Він не мав часу на тиху молитву у спокої, тому молився увесь час. Часто повторював, що його молитва небагато варта і що має з нею труднощі. Саме тому він просив сестер-кармеліток, щоб молилися за нього» (За: www.vatican) Слуга Прокажених Отець Ян Бейзим був беатифікований Папою Яном Павлом ІІ 18 серпня 2002 року в Кракові на Блонях.
O. Чеслав Г. Томашевскі ТІ
МОЛИТВА ЗА КАНОНІЗАЦІЮ
Отче милосердя і всілякої потіхи!
Ти за справою слуги свого Яна Бейзима
Проявляв милосердя та давав розраду
Найнещаснішим з нещасних,
Покинутим і відштовхнутим,
Відгородженим від людської спільноти
Стіною страху та зневаги.
Через Твоє в ньому милосердя
І його заступництво
Вчини нас знаряддям Твого Провидіння,
Добра і втіхи для всіх, хто має в цьому потребу.
Якщо те не проти волі Твоєї,
Прийми його до грона Своїх святих,
А нам великодушно волій дати те,
Про що ми Тебе із сердечною довірою просимо,
Прагнучи Твоєї слави і нашого добра.
Через Ісуса Христа Господа нашого. Амінь.
