Кожну людину із багатим внутрішнім життям можна частково пізнати, вивчаючи її висловлювання, її улюблені девізи, її слова. Багата кореспонденція о. Бейзима, особливо приватна, конфіденційна (в основному листи до о. Черміньскєґо, краківських сестер-кармеліток) виявляють його внутрішній світ, основні риси його духовності. Прагнення служити, нести допомогу найбіднішим братам і сестрам у Христі, у більш ніж примітивних умовах, у біді та голоді, пильнуючи та оберігаючи, у турботах та стражданнях, у багаторічному чеканні на досягнення омріяної мети (будівництво лікарні) - оте його незломне прагнення представляє отця як людину непохитної віри, незломної надії, мудрої, розсудливої любові. Любові смиренної, терпеливої, стійкої і вірної до самого кінця.
Хочеться тепер подивитися на нього із зовнішньої сторони. Розгледіти, наскільки все - внутрішнє і зовнішнє - у ньому, у його житті і його вчинках було гармонійним. Його внутрішнє життя, його апостольська та благодійницька діяльність були в ньому органічно поєднані. Завдяки теологічним чеснотам, вони були занурені в Богові, який все об’єднує.
СУВОРА ЗОВНІШНІСТЬ ТА ЗОЛОТЕ СЕРЦЕ
Він народився 15 травня 1850 року і мав на ймення Ян Непомуцен, але ніколи не святкував іменин. Високий (1,81м), добре збудований, привчений до фізичної праці ще із молодих літ, Ян Бейзим був людиною сильною, енергійною, здатною перенести труднощі, далекі подорожі пішки та інші різноманітні життєві випробування. В стосунку до трудового люду, селян, слуг у маєтку, Отець був настільки людяним та ставився із розумінням і співчуттям, що його любили всі. І серцем і ділом він любив свою родину, допомагав їм фізичною працею в скрутні часи, був завжди готовий на самопожертву. Батько називав його «золотою дитиною».
Риси його обличчя були суворими, «татарськими», спосіб поведінки теж був суворим. Він ніколи не проявляв своїх почуттів, хоч і не завжди був в стані їх контролювати, особливо коли йшлося про співчуття, жалість в стосунку до долі прокажених, які страждали від голоду та болю. «Яке ж золоте серце крилося за його суворою зовнішністю», - писав про нього о. Августин Ніобі. «Він наче випросив у нашого Господа та Пресвятої Діви ту любов і смиренність, ту зневагу до себе, якими він відзначався». «Не любив говорити про себе, жив самотньо, ми нічого, практично, не знаємо про його внутрішнє життя».
Із рідного дому він виніс почуття справедливості, порядність, здатність говорити правду, старанність у виконанні своїх обов’язків. З віком ці його риси тільки зміцнилися. Дякуючи їм та Божій милості, він міг успішно справлятися із важкою працею серед і для прокажених. «Наш Отець святий», - пише про нього сестра Анна Марія від Відвідання, - «живе скромно і все добро, яке робить, приписує іншим, а собі залишає лише труднощі».
ПРАЦЮВАВ І СЕБЕ НЕ ЩАДИВ
Жив дуже бідно, економно. Щоб трохи заощадити, багато роботи виконував сам (наприклад: раму до образу Матері Божої з Ченстохови, кивот, позолоту на вівтар). Вів суворий спосіб життя.
Йому часто дорікали, називали «диким», докоряли, що уникає людей, перебування в монастирській приймальні. «Що ж робити, помру вже таким диким», - відповідав. «Я не вмію висловлюватися делікатно. Рубаю з плеча, по козацьки». Попри свою «дикість» був емоційним і вразливим. Коли читав листи з Кармелю на Лобзові, про радість і щастя дорогих йому сестер, той «здичавілий татарин і опришок» просто міг розплакатися.
Від природи був живий, гарячий, нетерпеливий, але шукаючи допомоги в молитві, особливо за заступництвом Пресвятої Діви, володів собою. Коли дивувалися, що він був спокійним у важких ситуаціях, зазвичай говорив: «Треба вміти володіти собою. Мушу себе контролювати і стримувати себе, щоб не завдати комусь кривди, адже я ж відчуваю, як у мені все кипить». Признавався о. Черміньскєму, що в трудні часи, коли все в ньому кипить, «терплячість йому вкрай необхідна, щоб не впасти духом і шкоди не наробити». Керівник будівельних робіт (будівництво лікарні) о. Вааст (Ведастус) Лефебвр дю Прей згадував о. Бейзима, що «він був оригіналом, не любив гаяти часу і мав певні непорозуміння із настоятелями щодо по статевого поділу хворих, але готовий був поступитися… Старався бути чемним». Часом вживав різких виразів і говорив людям правду прямо в очі, викриваючи лицемірність та любов на словах, а не у вчинках і правді. Ненавидів брехню, підлабузництво та марнотратство. «Рубаю з плеча. Що в серці – те і на язиці».
Працював до виснаження. Стільки брав на себе роботи, що не мав часу на бревіарій. Катастрофічно не мав часу, але стверджував, що це добре, що і сам не нудиться, і іншим користь від його роботи.
ЛЮДИНА ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ
Як виглядало його суворе щодення? Вставав о 3:30. Йшов спати о 22:00, а то і о 23:00, щоб підночувати. Спав на твердому ліжку. Їв те саме, що його хворі – не присмачений рис. Пив чай та воду. Ніколи не вживав спиртних напоїв. Постив по середах, п’ятницях та суботах. Але Бейзимові було цього замало. Він прагнув жити так само убого і суворо як Франциск Ксаверій. Коли йому надсилали какао, солодощі, або якийсь інший почастунок із Кракова, він не приймав цих подарунків, волів віддати «якомусь кволому французові», адже Франциск Ксаверій таких речей не вживав. «А ті солодощі – не на його татарський писок».
Коли критикували його, або його справу, тобто лікарню, він не впадав у відчай, а скромно казав: «Я піду і справа розвинеться». «Справа моя не закінчена, але мушу піти, щоб її допровадили до кінця». «Коли я помру, о. Настоятель пришле сюди іншого поляка і все налагодиться».
Французькі місіонери із Бетсілео висували йому різні звинувачення - що впертий, наполягає на своєму, має хибні погляди і розуміння справ. Щодо справ лікарні – не слухає настоятелів, є надмірно вимогливим стосовно добробуту хворих, тримається осторонь чернечої спільноти у Фіанаранцоа. Однак, оцінка настоятелів, опублікована за тиждень до його смерті, була красномовною: «Час, коли о. Бейзим відійде від нас, вже близько. Колись про нього будуть писати, як про видатну особистість. Це людина із золотим серцем, яке проявляється в міру того, як хвороба очищає його від удаваної суворості і специфічного стилю поведінки».
Зберігся відгук о. Черміньскєґо про о. Бейзима, висланий о. Франциску Венцу, Генералові Ордену: «Est vir magnae caritatis erga Deum et proximos, mortificationis non vulgaris, at ad extra videtur durus et asper, quae causa videtur fuisse dissensionis inter ipsum et Mgr Cazet» (Це людина великої любові в стосунку до Бога і ближнього, людина надзвичайного умертвлення. Ззовні він виглядає суворим і жорстким, що і було, здається, причиною його суперечок і незгод із єпископом Казе).
O. Мєчислав Беднаж ТІ
