ПОЇЗДКА НА УКРАЇНУ У ВЕЛИКІ БЕЙЗИМИ

Якийсь час тому у мене з’явилася думка відвідати рідну сторону нашого Великого Співвітчизника, бл. Яна Бейзима ТІ, який, ідучи за голосом покликання, присвятив все своє життя нужденним. Значну частину свого життя він прожив разом із найнещаснішими з нещасних, прокаженими на далекому Мадагаскарі.

Якщо є бажання, то завжди знайдеться спосіб його виконати. На Гречанах, тепер одному із районів міста Хмельницького, від середини 90-х років минулого століття працюють єзуїти-місіонери з краківської провінції. Вони керують там парафією, побудували Реколекційний дім, у якому, крім постійних Духовних вправ за методом св. Ігнатія Лойоли, проводяться сесії, конференції, зустрічі для неокатехуменів, катехізис для дітей та молоді з навколишніх сіл та містечок. Супровід та покровительство над Домом були довірені нашому Великому співвітчизникові, бл. Янові Бейзимові, якого св. Іван Павло ІІ виніс на вівтар на краківських Блонях у 2002 році. Цей достойний уродженець волинської землі, наш заступник на Небі, напевно тепер радіє, дивлячись, як його співбрати-єзуїти, у його рідній країні, сто років після його смерті, завзято та з ентузіазмом проповідують Євангелію, проголошують Христа всім спраглим Доброї Новини про Спасіння.

До духовної програми парафії св. Анни на Гречанах входять також реколекції на Великий Піст. Я довідався, що у цьому році їх проводитиме один із наших співбратів із Кракова, викладач Академії «Ігнатіанум», о. професор Станіслав Луцаж ТІ. За ним до Кракова приїде брат Єжи Задвурни ТІ, місіонер, що працює у Чорному Острові. Я долучуся до них і ми всі разом поїдемо на Україну.

Ми виїхали з Кракова 23 березня об 11.15 ранку. Дорога до пограничного пункту Медика через Жешув зайняла п’ять годин. Границю ми перетнули досить швидко, а потім за чотири години, через Тернопіль та Львів, ми дісталися до Гречан. У моїх планах перед поїздкою було відвідання Тернополя з метою віднайти хоча б якийсь слід по давньому єзуїтському конвікті (лат. сonvictus (від convivere – жити разом, товариство, співдружність)- бурса при навчальному закладі, переважно при духовних католицьких навчальних закладах), у якому працював бл. Ян Бейзим. Однак приїхали ми до Тернополя досить пізно і свого наміру я не виконав.

Отець Ян працював у тернопільському конвікті тричі. Перший раз він приїхав туди у 1878 році. Це було ще під час його власного навчання, тобто Отець приїхав до Тернополя на стажування. В той період він приблизно протягом одного року виконував обов’язки вихователя молоді та префекта конвікту (керівника духовного навчального закладу). У свій другий приїзд він виконував ті ж обов’язки, але вже як неопресвітер, тобто нововисвячений священик. Отримавши 26 липня 1881 року священицькі свячення з рук єпископа Альбіна Дунаєвского, отець Бейзим протягом трьох років (до 1884 р.) виконував у Тернопільському конвікті обов’язки префекта. Останній раз він виконував цю функцію у конвікті після третьої пробації (останній етап єзуїтського чернечого духовного формування), тобто у 1885 році, аж до моменту, коли тернопільський конвікт був перенесений до Хирова, а це сталося у 1886. Крім того, отець Бейзим також працював у конвікті учителем російської та французької мов. Конвікт та гімназія у Хирові (невелике містечко недалеко від польсько-української границі), що діяв у 1886 - 1939 роках, продовжував традиції тернопільського навчального закладу. Завдяки високому рівневі освіти, гімназія у Хирові перетворилася на елітарний навчальний заклад, випускники якого знаходилися серед тих, хто займав найвищі державні посади та керував найважливішими державними інститутами¹.

Нарешті, після десятигодинної подорожі, ми доїхали до Гречан. Гречани - звичайне село на Поділлі в ті часи, коли ці землі належали до Речі Посполитої. Тепер це частина міста, названого на честь козацького гетьмана Богдана Хмельницького. Отож, о 23 годині ночі за місцевим часом (за польським - 22-га година) ми прибули на місце. Парафіяльний дім та костел св. Анни - це розбудована каплиця на кладовищі. Ми довідалися від місцевих священиків, що розбудова відбулася під кінець 80-х років минулого століття. Навіть антирелігійний радянський режим, що погрожував страшними репресіями всім, хто в будь який спосіб міг виказати схильність до інакомислення, тобто виказати свою незгоду з марксистською ідеологією, не зміг завадити будівництву. Очевидно вже тоді проявлялася «ледь відчутна відлига» в системі, що починала повільно занепадати. Раніше таке будівництво було б не тільки неможливим, але й смертельно небезпечним.

Докази підступної, бандитської, цинічної поведінки комуністичної влади в стосунку до тих, хто бажав залишитися вірним християнським традиціям та ідеалам, винесеним із рідної домівки, оточують нас всюди. На кладовищі знаходиться пам’ятник близько 1000 жертвам сталінських репресій, людям, що загинули за віру. Біля підніжжя хреста, на мармуровій плиті вирізьблено постаті закатованих людей, що зносять в молитві руки до Бога. А нижче напис: « Більше не бійтеся тих, хто може вбити тіло, бо вони не можуть вбити душу вашу» (Єванг. від Матвія 10:28) Плоскирів, Гречани, Шаровечка, Мацьківці. Пам’ятник жертвам сталінізму».

Не бійтеся... А вони і не боялися... Не боялися признатися, що вірять в Бога, не боялися молитися до Нього, не боялися молитися на вервиці, не боялися носити на собі хрестик чи мати при собі вервицю, або якийсь інший предмет культу, що свідчив би про їх віру. І саме за це їх морили голодом, катували, замордовували насмерть.

Зоф’я Павловска згадує історію своєї сім’ї, що до сьогоднішнього дня проживає на Гречанах. Вона говорить, що, із шістьох дітей, врятувався тільки її батько. Загинуло покоління дідусів та бабусь, загинуло все молодше покоління разом із дітьми. Пані Зоф’я пише у своїх споминах, які опублікував на інтернет-сторінці її внук: «Я ще першого дня довідалася про те, що відкрили велику братську могилу. Під час ліквідації старих будинків, у підвалах НКВД було знайдено місце поховання великої кількості людей. Якось так сталося, що ті, що мешкали доокола будівельного майданчика побачили цю страшну могилу. Підвали, у яких з 1937 року лежали тіла загиблих, були залиті товстим шаром бетону та смоли. Без доступу повітря людські тіла не розклалися.

Коли бульдозер очищав територію зруйнованого будинку, він зачепив перекриття підвалу і будівельники побачили гори нагромаджених тіл. Це була жахлива картина жахливого злочину. Служби безпеки не могли передбачити такого розвитку подій і просто не були спроможні скрити цей факт від людей. Ціле місто збігалося, щоб побачити страшну могилу. Дехто навіть намагався шукати рідних. По білій кашеміровій хустці впізнали знамениту у місті жінку-передовика праці, яка чи то у 1936, чи у 1937 році за свої трудові досягнення була нагороджена Золотою Зіркою і по нагороду їздила аж до Москви. Ну і що ж з того, її життя, як і тих, хто знайшовся у могилі, перервала куля в затилок.

Щоб якось опанувати ситуацію, міліція перекрила вулицю і людей почали розганяти палицями та сльозогінним газом. Удушливий запах газу мішався з потворним запахом тіл, що розкладалися. Лише вночі, під охороною міліції, тіла були вивезені за місто. На місці братської могили було побудовано Центральний універмаг. Я була в ньому, вже не пам’ятаю, що купувала, але перед очима стояла страшна картина закатованих людей»².

ВШАНУВАННЯ ПАМЯТІ ПОМЕРЛИХ

Як дань пам’яті усіх Мучеників, що полягли за віру, за погляди, за те, що носили хрестик і вервицю, біля новозбудованої дзвіниці буде освячено каплицю. З однієї сторони стоятиме реколекційний дім, патроном якого є Ян Бейзим, що поклав своє життя у жертовній службі прокаженим братам і сестрам. А з іншої - в більшості безіменні - всі ті, хто не зігнувся під ярмом безжалісного сталінізму, а залишився, з любові до Христа, Церкви, Вітчизни, вірним ідеалам християнства, що були прищеплені матерями у їх серцях. Вони нагадуватимуть всім нам, тим хто живе тепер і хто прийде після нас, що не може бути спокійного та безтурботного життя без жертовної любові. А жертовна любов не існує без Бога у серці, без віри в Того, хто є нашим найкращим Батьком, Любов’ю, Єдиним Богом.

На другий день, 24 березня о 9.45 ранку, разом із Генриком Дзядошем ТІ, настоятелем костелу, ми вирушили до Великих Бейзимів, місця, де народився бл. Ян Бейзим. Це наша перша поїздка і в наших душах теплиться надія, що нам вдасться знайти якісь сліди, згадку, пам'ять про блаженого. Великі Бейзими - це невелике українське село над річкою Хоморою, що знаходиться на території південної Волині. Відчутною є певна зацікавленість даною місцевістю збоку громадськості. І це не через мальовниче розташування села, а саме через факт, що там народився Блажений. Не найкращими дорогами ми нарешті дісталися до села, а це близько 100 км. від Хмельницького. Де ж шукати дім Бейзимів, може хоча б якісь руїни маєтку, будинку, в якому народився цей Достойний Громадянин Волині? Може хоч рештки якихось господарських будівель... Хоча б якась пам’ятка... Та їдучи розбитою сільською дорогою, ми нічого подібного не помічаємо.

Вирішуємо порозпитувати мешканців села, особливо тих, старшого покоління. Можливо вони щось знають, можливо щось залишилося у пам’яті потомків (а живуть вони досить скромно, щоб не сказати бідно) тих, хто можливо знав Бейзимів, розмовляв з ними, а може тільки бачив чи дивився на них здалека, несміло, як дивляться на представників високого роду. Як і подобає графській родині, сім’я Бейзимів напевно мешкала у порядній дворянській садибі. Саме так і треба питати місцевих мешканців.

Один із мешканців показує нам напрямок, у якому нам треба йти, щоб знайти бажаний двір. Втішені першою удачею, ідемо далі, уже у вказаному напрямі. На лавці, біля воріт власного будинку, сидить жінка похилого віку. На вигляд здається, що їй років 90, може й більше. Отець Генрик запитав українською:

• Доброго дня вам. Ми приїхали із Хмельницького і шукаємо двір Бейзимів, може садибу чи замок. Може ви чули, що десь тут існував такий двір?

• А Господь його знає. Ні, не знаю.

• Люди кажуть, що десь тут він був, на горі.

• А, то колись було. Якісь пани там жили, там на горі. А в долині була вода, ставок. Тепер там позаростало все. Я вже тепер стара стала і ніде не ходжу.

• Може ви щось зі свого дитинства пам’ятаєте?

• А що я можу знати, я ж у 1921 році народилася.

• А спогади близьких?

• Навіть якщо вони і щось розповідали, то я вже не пам’ятаю. Чи був тут такий двір? Так, стояв тут якийсь двір, вірніше його руїни. Я з батьками колись ходила на ті руїни. Дах був знищений, тільки стіни стояли. Там біженці жили. Як мені було 10 років, то ще було видно руїни того палацу чи то двору. Але вже немає людей, які би щось знали. Померли. Так, старих людей вже нема.

• Щиро дякуємо вам за розмову.

Ідемо далі у напрямку двору. Знову зустрічаємо кілька осіб біля одного із будинків. Серед них є старша жінка. Отець Дзядош її питає:

• Доброго дня вам. Ми шукаємо тут двору Бейзимів. Він наче десь тут стояв. Кажуть, що там, от-там. Може ви щось про це знаєте?

• Так, там був панський двір. Ось там - жінка показує нам до нього дорогу - сюдою, а потім під гору. Перейдете через той рів і там на горі... Але там вже копали, орали і нічого вже там не залишилося.

• Ага, то це там, куди веде ця дорога.

• Так, якихось 200 метрів. Під гору, недалеко. Можете туди йти. Двір займав багато місця, аж до ставка. Але там вже все вербами позаростало. Так, а там до долу, за лісом, став був теж.

• Дякуємо вам дуже.

І знову йдемо у вказаному напрямі. Сільська дорога мокра, болотиста, видно, що кілька днів тому тут ще лежав сніг. Видно в’їзд до якогось загону. Можливо це чиєсь господарство, бо бачимо тут віз, щоб коней запрягати, дерев’яні господарські приміщення, огорожу. Тут, між двома частинами сільського плоту, що визначали «в’їзд» на територію загону, був (як виникало зі спогадів) в’їзд до маєтку родини Бейзимів. Далі терен легко піднімається в гору. На ній знаходяться земельні ділянки мешканців села. Вочевидь вони дістали свої наділи внаслідок розподілу земель родини Бейзимів. Ідучи далі, ми бачимо зарослі, на місці яких був ставок, а може й інші будинки маєтку. І ані сліду. Залишилася тільки дорога, яка (за розповіддю мешканців) вела до графського маєтку і земля доокола, яка пам’ятає, що було колись, а ми встановити цього тепер уже не можемо.

Повертаючись, ще майже поруч із територією маєтку, ми знову питаємо про двір Бейзимів. Дізнаємося у відповідь, що будинок таки був, старий, зруйнований. Він існував ще до 70-х років минулого сторіччя і навіть використовувався місцевим колгоспом. Потім землю розділили. Мешканці села дістали кожен по невеликому шматку - по гектару, чи по пів-гектара. Всього було хіба зо 12 гектарів, але наш співрозмовник точно не пам’ятав і додав, що весною і літом там дуже гарно.

Наша коротка поїздка до рідної сторони отця Бейзима принесла невеличкі, але, все ж, плоди. Можливо навіть плоди більш особистого характеру. Ми були переконані, можливо інтуїтивно, що це таки батьківщина отця Бейзима, місце, де він народився і, хто зна, може провів перші дитячі роки. Слідів немає. Нема вже ані графського маєтку, ані навіть руїни по ньому. Тільки населений пункт, що був заснований колись його предком. Дорога, що можливо вела до двору і дому. Поле, про яке місцеві жителі говорять, що воно було місцем, де стояв двір Бейзимів. Ми не зустріли нікого, хто міг би щось конкретнішого сказати, чи вказати напрямок до подальших пошуків.

Отож вертаємося додому, на Гречани, а потім, після реколекцій Великого Посту, до Кракова. Та ми ще повернемось сюди, якщо не для того, щоб далі шукати історичних доказів, то для того, щоб молитися і просити отця Бейзима про заступництво у Бога для нас. А можливо, як запропонував отець-настоятель Генрик Дзядош ТІ, було би добре, за згодою місцевих власників землі, розмістити там якийсь пам’ятний знак, що нагадував би всім, що саме тут народився Великий Громадянин Волині, Слуга прокажених на Мадагаскарі, бл. отець Ян Бейзим ТІ.

О. Чеслав Томашевскі ТІ

Під час праці над статтею були використані наступні матеріали:

¹ Cz. Drążek SJ, Błogosławiony Ojciec Jan Beyzym SJ, Posługacz Trędowatych, Biografia, Wydawnictwo WAM, Kraków 2002, s. 7 - 35.

² INTERNET.SALON 24, Niezalezne forum publicystów. Zofia Pawłowska, Wspomnienie zza Buga 1921 - 1945.