Ян Бейзим прослужив у Хирові понад 10 років. Він короткий час викладав там французьку мову, викладав російську, був префектом учнівського відділення, вихователем. Найдовше, біля 8-ми років, він прослужив префектом інфірмерії, говорячи сучасною мовою - головним лікарем. Його вихованці залишили багато споминів про отця, за довгі роки служби він заслужив собі авторитет справжнього батька і опікуна.
Отець Бейзим чудово знав молодь, знав слабкі і сильні сторони своїх вихованців, знав спосіб їх мислення і вмів достукатись до молодого серця. Вихованці обдаровували його почуттям любові і глибокої довіри.
Епізод, приведений у монографії о. Людвіка Ґжебєня ТІ, яскраво демонструє вміння о. Бейзима знаходити підхід до своїх хворих вихованців.
«Одного разу учень VI-го класу, внаслідок високої температури, почав марити. Він вимагав від брата С. Маєвскєґо, який його доглядав, щоб той переніс його на корабель, адже він збирався плисти до Америки. Жодне прохання, пояснення не давало результату - хворий вставав, одягався і намагався вийти з палати. Саме в той момент до палати увійшов о. Бейзим. Він відразу зорієнтувався в ситуації і запитав:
А ти, колего, куди збираєшся?
На корабель, - почув у відповідь отець.
Ну треба ж так трапитись, я якраз є капітаном того корабля, їдьмо разом!
Він взяв хлопця на руки і переніс до іншої палати, положив його на ліжку і сказав:
Oт ми й на кораблі. Час відпливати.
Здивований хворий погодився з отцем і заспокоївся».
Інший вихованець конвікту, Чеслав Длуголенцкі, писав у 1937 році у «Хирівському часописі»: «Спомини мого дитинства, що збереглися у пам’яті, повертають мене думкою до вечорів у інфірмерії, коли уже будучи у ліжку, ми, затамувавши подих, немов зачаровані, слухали оповідань про крилатих гусарів, про боротьбу за незалежність Польщі. Ніхто би не повірив, що той син графині Стадніцкої, з грубуватими, монголоїдними рисами обличчя, зумів нам в Хирові, так вміло і вправно, замінити турботливу, лагідну матір».
Дякуючи таланту оповідача, він дуже легко звеселяв і підбадьорював молодь у конвікті під час трудного часу хвороби чи самоти. Він умів майстерно розповідати про різні історичні події, оповідати цікаві смішні історії, влучні жарти, казки, прислів’я та приказки. Він розважав ними своїх вихованців, а потім всі ті історії потрапляли до часопису конвікту. У вільний, від навчання, час вихованці слухали його з ентузіазмом. Він розповідав яскраво, фантазував і не тільки хлопці, але й старші, слухали його з неприхованою цікавістю. Часом такі розповіді тривали кілька днів, зазвичай кожного дня по годині. Саме тому, вони залишалися у пам’яті багатьох вихованців конвікту, що листувалися з ним за його життя, а після його смерті, підкреслювали самопожертву свого вихователя і описували вплив, який він на них мав.
Стефан Ганкєвіч, суддя з Ніжанковіц, згадував, що Бейзим не переносив лицемірства, вдавання. Він пригадував, що у вільний час отець читав їм з кафедри «Вогнем і мечем», «Пригоди Марка і Агапіта». Читав живо, жестикулював. Під час реколекцій - «ніяких високих слів, тільки простота, що переконувала серце». Хворим давав книжки, «щоб читали». Показував свою різьбярську майстерню, сповнену пахощами квітів і щебетом птахів, «щоб милувались».
Література:
1. Людвік Ґжебєнь ТІ, Блажений Ян Бейзим. Людина та справа. Видавництво WAM, Краків, 2014, стр. 118 - 121.
