Під впливом здобутого досвіду, у серці о. Бейзима народилась думка – створити лікарню на двісті осіб, у якій нещасні знайшли б і притулок, і необхідний догляд. Вартість будівництва складала шалену суму – 150 000 франків. (Якщо перерахувати дану суму стосовно актуальної ціни на срібло або золото у НБП, то вартість становила би приблизно від 4 до 4,5 млн. злотих). До кого ж звернувся наш великий добродій? Поляк – він звернувся до польської громади. Почав активну кореспонденцію. Писав у всі куточки світу. Однак головним адресатом його листів був місячник «Католицькі місії». Друкуючи свої листи на шпальтах цього часопису, о. Бейзим прагнув розбудити зацікавленість суспільства до долі прокажених, до злиднів, у яких вони жили. Він смиренно та великодушно просив допомоги та підтримки. Під час перебування на Мадагаскарі, о. Ян не випускав з руки пера, звертаючись, до чутливої на благодіяння, слов’янської душі своїх Співвітчизників. Він всім серцем довірився Пресвятій Матері Божій, її опіці та заступництву. І був нагороджений за свою довіру. Збереглися довгі списки благодійників, що переказували пожертви протягом 1899 – 1912 років. Коли переглядаєш ці документи, це чудесне свідоцтво щедрої душі нашого народу, серце переповнює гордість. Тому що в цих списках знаходяться прізвища людей різних професій, різного соціального стану, мешканців міст та сіл. В переважній більшості – це бідні та анонімні благодійники. Ми знаходимо тільки короткий припис біля запису про їх пожертву, що свідчить само за себе. Велику підтримку також отримував о. Бейзим від сестер кармелітанок з Кракова. Гроші, посилки з особистими речами для хворих, посилки з літургійним посудом та одягом посилала о. Бейзимові також блажена Мати Тереза Лєдоховска. Крім того, вона публікувала його листи у часописі «Ехо з Африки». Отець Бейзим щиро вірив, що Польща, хоч і не було в той час такої країни на мапі світу, допоможе йому збудувати лікарню. В одному із своїх листів він писав: «Хоч і біда в країні, але серце добре і милосердне, тож якось воно буде».У кінці вересня 1902 року о. Бейзим покинув Амбахіворака і 3 жовтня розпочав довгу, важку, в дощ та спеку, подорож до Фіанаранцуа, міста, що знаходилось приблизно на відстані 395 кілометрів від Амбахіворака. Притулок, у якому о. Бейзим протягом чотирьох років опікувався своїми «чорними пташенятами», був ліквідований, а його мешканців перевели до державного закладу, що знаходився приблизно в шести годинах ходьби від Амбахіворака. Умови перебування у новому притулку були просто трагічними – 700 чоловік силою розмістили в убогих, запущених бараках. А щоб не повтікали – їх денно та нощно стерегла поліція.