Бл. Ян Бейзим був першим польським єзуїтом, що «завойовував» Мадагаскар для Христа. Це було особливе «завоювання». Отець Бейзим голосив Євангелію не тільки словом, але, перш за все, прикладом свого життя.
СЕРЕД ПРОКАЖЕНИХ
Ми знаємо, що о. Бейзим поїхав у цей далекий екзотичний край «з власної доброї волі», щоб служити людям хворим на проказу. Ці «найнещасніші з нещасних» були цілковито виключені із суспільного життя та повністю позбавлені будь-якої опіки. Уряд, звичайно, створював для таких людей своєрідні притулки у безлюдних місцях, але це (скоріш за все) були такі собі «гетто» ніж притулки. Там хворі страждали не тільки від самої хвороби, але й від голоду. Час від часу вони діставали певну кількість рису. Визначеної кількості рису не вистачало на всіх, до того ж, він швидко закінчувався. В жахливих умовах, голодні, самотні, цілковито вилучені з суспільства, ці люди жили гірше, ніж ми могли б собі уявити.
Дізнавшись про їх страждання і поневірки, бл. Ян Бейзим вирішив змінити їх долю. Притулками прокажених на Мадагаскарі опікувалися французські єзуїти, що працювали на острові, але жоден з них не наважився проживати із прокаженими, тобто перебувати з ними нащодень. Отець Бейзим таке рішення прийняв. Сьогодні, говорячи про цей його вчинок, вживають вислову «проживав у живій домовині». Це правда, тому що з урядових притулків ніхто і ніколи не повертався до світу здорових людей. Тільки смерть давала можливість людині покинути назавжди світ незрівняних страждань, самоти, несамовитого приниження.
Коли о. Бейзим поселився у притулку в Амбахіворака, він, у певному сенсі, став прокаженим. Він не хворів на проказу, але жив як його підопічні. Він був з ними усі 24 години на добу, служив їм, втішав, ніс їм звістку про Добру Новину. Милосердна любов Отця повертала хворим гідність, несла надію. Отець Бейзим знаходився серед прокажених тільки 13 років. Наче не багато, але за цей час він зробив стільки, скільки не зробив ніхто до чи після нього. Він вперто боровся за те, щоб збудувати справжню лікарню для хворих. Він не мав грошей, але мав віру і серце сповнене любов’ю. Із далекого острова він слав листи у цілий світ, перш за все звертаючись до співвітчизників, просячи їх про пожертви. Отець збудував лепрозорій, але, вичерпаний важкою працею та хворобами, помер, залишаючи плід своєї праці, що служить людям до сьогоднішнього дня.
Постать Яна Бейзима - це предмет нашої особливої гордості. Він був сином польського народу і єзуїтом - нашим співбратом. Рік тому ми святкували 100-у річницю від дня його смерті. Святкували урочисто. На Мадагаскарі, в Польщі, на Україні. Ми стараємося, щоб пам'ять про цю незвичайну людину і місіонера не вмирала. На превеликий жаль, протягом довгого часу про о. Бейзима якось було нечутно. Лише у 80-х роках минулого століття і за ініціативою о. Богуслава Стечка ТІ, тодішнього настоятеля Південної Провінції Ісусового Товариства, а також о. Чеслава Дронжка ТІ, о. Юзефа Хроміка ТІ, відродився інтерес до постаті о. Бейзима. Саме в цей час о. Хромік розпочав свою місію на Мадагаскарі. Він працював у коледжі в Мананджарі, але дуже активно працював над справою беатифікації о. Бейзима.
РІК БЛ. ЯНА БЕЙЗИМА
Бл. Ян Бейзим щиро прагнув, щоб його працю серед прокажених продовжили його польські співбрати. Сьогодні на Мадагаскарі працюють двоє польських єзуїтів - о. Тадеуш Касперчик ТІ і я. Ми приїхали на Червоний Острів на прохання мальгаського єпископа Ксаверія Табао у 1987 році, щоб опікуватися католицькою школою в Мананджарі. Працювали ми там протягом певного часу. Трохи пізніше нас включили до мальгаської провінції і ми до сьогоднішнього дня працюємо в її структурі. Отець Тадеуш працює у Навчальному центрі в Бевалала. Він виконує обов’язки заступника директора центру. Центр в Бевалала (населений пункт у передмісті Антананаріве) - це Сільськогосподарський вищий навчальний заклад, Будівельний середній спеціальний навчальний заклад, Сільськогосподарські курси. Я ж працюю у Центрі Ігнатіанської Духовності в Фіанаранцуа.
Ми не забуваємо про о. Бейзима і часто «відвідуємо» його у Марані, де знаходяться не тільки його тлінні останки, але й справа його життя - лепрозорій. Ми стараємось, у різний спосіб, щоб пам'ять про нашого співбрата жила тут і надалі. Цей рік на Мадагаскарі вважається неоголошеним роком о. Бейзима. Ми розпочали його 2 жовтня минулого року у 100-річчя від дня смерті о. Бейзима, а закінчимо у жовтні поточного року. На завершення року о. Бейзима ми приготували спеціальну програму святкування. Урочистості відбудуться у Марані і Соаманандрай.
Чому Соаманандрай? Тому що від притулку Амбахіворака залишилися тільки руїни. Там ніхто вже не проживає. Населений пункт Соаманандрай знаходиться на відстані 1 км від Амбахіворака. Тут о. Бейзим побудував глиняну капличку і служив Святу службу для здорових мешканців села. Капличка була збудована десь біля 1901 року. 1 листопада 2011 року ми святкували 110-річницю костелу-парафії Соаманандрай. Сьогоднішня святиня була розбудована десь у 60-х роках минулого сторіччя. У 1902 році притулок Амбахіворака був ліквідований урядом. Прокажених «силою» перевели до урядового притулку у Амбохідратіна, де хворі знаходилися під охороною поліції (щоб не тікали). Отець Бейзим також був змушений залишити це місце. Притулок Амбахіворака перестав існувати.
Саме в Соаманандрай 6 жовтня відбудеться урочиста Свята служба і впровадження мощей бл. Яна Бейзима. Ми готуємо, також, невеличкі публікації про життя, духовність, працю та діяльність бл. о. Яна Бейзима, які будуть розповсюджуватися у різних парафіях на Мадагаскарі разом із образками з молитвою про канонізацію бл. Яна Бейзима. Можливо це і не багато, але завдяки навіть таким скромним діям, постать нашого співбрата, бл. Яна Бейзима, не буде на Мадагаскарі забута.
О. Юзеф Павловскі ТІ