МАЛЬГАСЬКА ПОДОРОЖ ЖИТТЯ

Мене завжди цікавило, який він, той Мадагаскар. Я безліч разів старалася уявити собі, як виглядає життя на місіях, як живуть люди, серед яких білий місіонер - рідкість. Коли мій брат Тадеуш, місіонер-єзуїт, що від 1987 року працює на Червоному Острові, приїжджав у відпустку, я часто питала його, як виглядає на Мадагаскарі звичайне повсякденне життя. У відповідь найчастіше було: «Приїдь, побачиш».

Така далека подорож здавалася мені чимсь абсолютно нереальним. Я навіть і не мріяла про щось подібне. Але, коли мої знайомі збиралися у свою чергову туристичну поїздку на Мадагаскар, мій брат написав мені: «зроби все, щоб поїхати з ними». Я не сприйняла цієї пропозиції серйозно і навіть не стала ні з ким ділитися цією новиною. Все ж, слова «зроби все...» не виходили мені з голови. Врешті решт я розповіла про пропозицію поїздки на Мадагаскар своїм настоятелям з ордену, сподіваючись, щиро кажучи, на відмову. Звісно, подорожі за кордон, та ще й так далеко, в умовах ордену - велика рідкість.

Коли я отримала дозвіл на поїздку і до мене дійшло, що я справді можу їхати, я аж трохи злякалася. Тільки радість брата додавала мені сміливості. Мене також підтримували слова священика, що певен час працював на місіях в Африці. Він говорив: «Знаю я, що значить відвідати місіонера».

Час плинув, а на дорозі до реалізації подорожі почали з’являтися перешкоди. Несподівано захворів батько пані Люцини, з якою я мала вирушати на Мадагаскар. Він потрапив до лікарні і невдовзі помер. Потім вже наближалися Різдвяні Свята, час не дуже вдалий на поїздку. З’являлися інші нагоди, але одразу ж і зникали. Ну а я, звісно ж, сама в таку далеку подорож не вирушила би. Впевнена була я тільки в одному - якщо Божа на те воля, то Він всім скерує і я поїду.

І Він не підвів мене. Провидіння і Божий захист я відчувала на кожному кроці під час подорожі та протягом тритижневого перебування на Червоному Острові в кінці липня і на початку серпня 2014 року. Приїхала, побачила і переконалася, що брат має рацію. Дуже важко описати словами тамтешнє повсякдення. Саме контакт із ним дозволив мені відкрити новий, живий образ Церкви місіонерської. Я провела на Острові досить короткий час, щоб давати якусь більш-менш серйозну оцінку, але жива участь тамтешніх християн у Святій службі, неодноразово може заставити нас відчути сором за свою пасивність, а часом і нудьгу.

Літургія там триває набагато довше, але ніхто не залишає костелу до закінчення богослужіння (у нас це не рідкість). А прекрасний спів... Дуже влучно про це сказав Гете, що співають лиш ті, в кого добре серце. Надзвичайно зворушливо виглядає і хід з дарами, до якого долучаються всі присутні, коли зі співом несуть «свій вдовин гріш» до скриньки перед вівтарем.

Мадагаскар - це країна, яка для нас асоціюється з екзотикою, з чарівними краєвидами, хамелеонами та лемурами, про які знають навіть діти у дитячому садку. А насправді - це одна із найбідніших, може навіть найбідніша країна світу. Земля, кольору цегли, настільки плодюча, що, як говорять, виросте все, що посадиш, крім лопати. Мешканці садять різноманітні овочі, але головною культивованою культурою є рис, який копіткою працею вирощується на болотистих рисових полях. Зібраний рис сушать як кавові зерна, розклавши на матах при дорозі.

Вздовж вузеньких міських вуличок, які зазвичай не мають назв, при дорогах, що ведуть через село, стоять невеличкі крамнички. Вони виглядають наче торгівельні палатки при костелах на відпуст. На невеличких стендах, а навіть і на землі, розкладається скромний товар, найчастіше овочі і фрукти, різні продовольчі товари, а також предмети першої необхідності. Активне життя триває від рана до вечора. Рух на вулицях настільки напружений, що автомобілем часом навіть важко пробитися.

Більшість населення Мадагаскару - молоді люди. Багато теж дітей: часто невмитих, в подертій одежині. Діти граються примітивними забавками, але вони відкриті, довірливі та радісні. Зупинишся на хвилинку і раптом, невідомо звідки взявшись, тебе оточує групка допитливих дітлахів, що дружно чекають на cadeau, тобто подарунок. Подаруночком - навіть найменшою цукерочкою - діти діляться з іншими. Найменші діти та немовлята не мають дитячих візків. Прив’язані до материного тіла шматком тканини, вони не плачуть, чуються в безпеці біля люблячої матусі. Невіддільні від матері, вони у свій спосіб беруть участь у всіх тих видах робіт, які жінка виконує протягом дня (наприклад: готує їжу на багатті у невеличких казанках біля невеличких глиняних будиночків).

Добре, коли біля населеного пункту є ріка. Тоді біля неї зосереджується ціле життя села. Вода в ріках, як правило, мутна і брудна, але служить для всього: прання, купання, приготування їжі. Часто можна зустріти жінок, які несуть на головах якусь посудину з водою, або дітей, що везуть на саморобних візках каністри та бочки з водою з якоїсь далекої криниці. Про багатство місцевих мешканців свідчать стада (часто худих) биків, зебу, кіз чи овець, яких пастухи женуть на ширину всієї дороги, або серединою міської вулиці.

Таких картинок повсякденного мальгаського життя можна пригадати дуже багато. Кожна з них заставляє добряче замислитись.

Мальгаська реальність наче потонула у важкій повсякденній праці. І мені на думку чомусь спали слова св. апостола Павла: «Бо знаємо, що всi iстоти разом стогнуть i мучаться донинi; i не тiльки во­ни, але й ми самi, маючи початок Духа, i ми самi в собi стогнемо, чекаючи усиновлення, вiдкуп­лення тiла нашого» (Посл. до Рим. 8, 22-23). На Мадагаскарі я також зрозуміла істину про місіонерське послання Ісуса: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Від Матвія 28:19). Або: «А Він їм сказав: Дайте їсти їм ви» (Від Луки 9, 13).

Це завдання на мальгаській землі стараються виконувати місіонери. Місіонери-єзуїти на Мадагаскарі, перш за все, провадять школи, а також, як колись перші монаші ордени на польській землі, навчають мальгашів вести сільське господарство. Без матеріальної бази тут не обійтися, а на допомогу уряду теж надіятися не приходиться. Бідні батьки не можуть вносити необхідну оплату, тому суттєвим виходом з ситуації можуть стати доходи від продажу сільськогосподарських культур чи худоби. Саме цій цілі має служити Навчальний центр в Тсіроаномандіді. Тут працює мій брат, якого саме з цією метою направили настоятелі до Центру. Брат досить детально описав свій досвід у попередньому Місіонерському Інформаторі (2014/2(10)). Влітку 2014 року я мала нагоду побачити, як виглядає Центр.

Там немає нічого, крім безкрайнього поля сухої трави, яке треба обробляти та пустих приміщень, в яких колись утримували худобу. Тож треба провести воду, електроенергію і зробити решту необхідних для навчання і праці речей. Потрібні ідеї, зусилля, а перед усім, Божа і людська допомога. Я вірю, що св. Йосип, який буде головним господарем Центру, випросить у Бога допомогу і зворушить людські серця, а через них і проявиться його покровительство. Зі свого боку, я обіцяю, що кожного дня буду його про те просити, а він є надійним покровителем - не любить відмовляти.

Хотілося б іще згадати про мою поїздку до Марани, до могили о. Бейзима. Слово «могила» може й не зовсім вірне, адже тлінні останки бл. Яна Бейзима знаходяться у саркофазі у чудовій бічній каплиці. Атмосфера Марани випромінює живу присутність Отця. Виникає почуття, наче він «вийшов на хвилину». Заступник о. Бейзима, місцевий священик, опікується душами хворих. А сестри зі Згромадження Сестер Св. Йозефа та світський персонал перев’язують рани, страждаючого в прокажених, Ісуса. Є серед них і діти.

У зв’язку із 100-річницею (у 2012 році) від дня смерті о. Яна Бейзима, сестра Катажина приготувала кімнату пам’яті, в якій зібрала багато пам’яток про видатного засновника і будівничого Марани. Над входом до музею можна побачити слова о. Бейзима польською та французькою мовами: «Лікарня - не людських рук діло. Пречиста Діва її створила і про неї піклується».

Під Її покровительство віддаю також тих, кого я зустріла на мальгаській землі.

С. Кристина Касперчик