Цей нещасний випадок стався 27 серпня 1997 року під Пьотрковем-Трибунальским. Зіткнулися два автомобілі: пасажирський та вантажівка. Найтяжче був поранений водій легковика – пан Марцін. Його привезли до найближчої лікарні в дуже важкому стані.
Він перебував там у непритомному стані досить довгий час. Ось як про це розповідає сам потерпілий.
ПОПРИ ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ
Сьогодні я вважаю себе віруючою людиною, але не завжди так було. Так, я був вихований у дусі віри у католицькій родині. Можна сказати, що пройшов усі «щаблі християнського втаємничення»: був охрещений, приймав Перше Причастя, був миропомазаний. Однак виявилося, що того християнського виховання, яке я отримав у рідній домівці та на уроках релігії в школі, було недостатньо. В певний момент свого життя, будучи підлітком, я розсердився і на Господа Бога, і на віру, і на все з нею зв’язане. Відійшов від Бога. Я став не тільки не практикуючим християнином. Я став невіруючим.
ВИПАДОК
Одного разу, коли я разом із друзями їхав на весілля свого друга до Ґданьска, сталося щось, що повністю перевернуло моє колишнє життя. Аварія під Пьотрковем-Трибунальским. На нашу частину дороги несподівано виїхав мерседес-вантажівка. Він почав розвертатися на автостраді. Тоді ще не було огородження безпеки, яке б унеможливлювало цей маневр. Думаю, що водій бачив мене в дзеркалі, але був впевнений, що встигне. Не встиг. Я в останню мить старався його оминути. Не вдалося. Не допомогло аварійне гальмування. Вся сила удару пішла на мене. Вона була настільки потужною, що перекинула вантажівку.
У нашому автомобілі, крім мене, було ще четверо осіб. Усі пасажири отримали травми: хто зламав челюсті, а хто отримав струс мозку. Найсерйозніші травми дістав я. Мене привезли до лікарні майже бездиханного. Увесь час я був підключений до апарату штучного дихання. Моя травма – пошкодження стовбура мозку – загрожувала життю. Крім цієї травми, я отримав ще багато інших. У мене була зламана нога, ліва рука, челюсті, ніс, пошкоджена легеня, повністю знищена колінна чашечка лівого коліна, була тріщина в основі стегна. Весь цей довгий перелік травм ще більше погіршував мій, і без того важкий, стан. Прогнози лікарів були досить песимістичними. Вони говорили, що я, якщо і виживу, ходити все одно не зможу.
МОЛИТВА ЗА ЗДОРОВ’Я
В той час, коли я непритомний і у такому важкому стані лежав у лікарні, мої віруючі друзі з Кракова, а також багато інших добрих людей, молилися за моє здоров’я. Мої друзі молилися до Слуги Божого о. Яна Бейзима, який тоді був лише кандидатом до винесення на вівтар і просили Отця про заступництво. Вони просили в Отця здоров’я для мене. Адже, чисто по-людськи, повернутися до життя в «натуральний спосіб» для мене було неможливим.
Одним із тих, хто з вірою і надією «штурмували небо», щоб там їх «вислухали», був батько мого друга, до якого ми їхали на весілля. Він замовив месу за моє здоров’я, з проханням до о. Бейзима про заступництво у цій справі. Служба відбулася у Кракові, в костелі св. Барбари у отців-єзуїтів. Вранці того дня, коли відслужили месу, неочікувано зникли всі зміни, що відбулися у моєму мозкові. Я прийшов до тями.
Таке раптове повернення на шлях одужання, консиліум лікарів вважав за річ, яку неможливо пояснити з медичної точки зору. Хоч і без пояснення, але я почав поволі одужувати.
СВЯТА СЛУЖБА ЗА НАВЕРНЕННЯ
Через якийсь час в моїй інтенції відслужили ще одну службу Божу. Попередня меса була з проханням про моє повернення до фізичного здоров’я, цього разу просили про набагато важливіше – моє духовне одужання. Коротко кажучи - це була меса за моє навернення. Я був присутній на Службі, а після меси, пам’ятаю, знову повернувся до лікарні, де на мене чекав ще дуже довгий процес реабілітації.
Хоч я і прийшов до свідомості, і поволі повертався до нормального стану, я не усвідомлював всього того, що сталося. До мене дійшло і я це покірно прийняв у той момент, коли виходив власними ногами з лікарні. Виходив сам, не на візку.
Я ЗУСТРІВ СВОГО ОТЦЯ
Одужати та набратися сил мені допоміг отець Ґжеґож, домініканин, з яким я познайомився ще в той час, коли був невіруючим. Ми разом подорожували в горах. Він знав, що я невіруючий, але ні до чого мене не переконував. Саме тому, вже після аварії, в наших розмовах ми навіть не зачіпали теми віри. Він спокійно чекав, коли я до віри прийду сам. Я перший почав допитуватися про Бога, про гріх, про моральність людини. Отець спокійно розповів мені, що коли мене після аварії привезли до лікарні, то у мене був священик. Він відпустив мені гріхи і уділив оливопомазання. Отець втішав мене, говорячи, що милосердний Господь зглянувся наді мною і простив мені всі мої попередні гріхи. Це значить, що я очистився. Але я вважав, що тепер я був в боргу перед Богом. Я прийшов саме до такого висновку.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ВІРИ. ЗУСТРІЧ З ОТЦЕМ БЕЙЗИМОМ
Знайомий домініканин спокійно чекав. Мені потрібен був час, щоб якось усвідомити все те, що зі мною сталося. Я зрозумів, кому повинен дякувати за те, що живу,що одужав, що можу сам ходити. Зрозумів, що повинен дякувати о. Янові Бейзимові. Тоді вперше я «відвідав» отця Бейзима в костелі св. Барбари в Кракові, а потім прийшов і до базиліки на Коперніка. Почав цікавитися постаттю Отця. В мені зростало почуття довіри до нього, почуття вдячності за те, що він для мене зробив. Нарешті до мене дійшло, що сталося щось надзвичайне - я повернув свою віру. Я знову став віруючою людиною. Я вірю в Єдиного, Триособового Бога, що був таким милосердним до мене.