Найстарший із п’яти дітей, він народився у Великих Бейзимах на Волині 15 травня 1850 року у родині графа Яна Бейзима, гербу Бейзим, та його дружини Ольги із роду Стадніцкіх. До тринадцятирічного віку, разом із молодшими дітьми, Ян отримував домашню освіту у родинному маєтку в Онацьківцях. Домашнє навчання закінчилося, коли за участь у Січневому повстанні був заочно засуджений до смертної кари батько, двір Бейзимів у Онацьківцях сплюндрували та спалили козаки, а сім’я змушена була тікати. Родина оселилася у Києві і, даючи приватні уроки, юний Ян допомагав матері утримувати сім’ю. Лишень через рік він отримав можливість знову розпочати навчання і у 1871 році закінчити гімназію із твердим рішенням продовжувати свою освіту у духовній семінарії.
10 грудня 1872 року Ян вступає до ордену єзуїтів. Після двох років новіціату, вивчення філософії, теології та гуманітарних наук, 26 липня 1881 року єпископ Альбін Дунаєвскі висвячує Яна Бейзима на священика. Отримавши священичі свячення, о. Ян прибув до Тернопільського конвікту, де був призначений вихователем молоді. Після третьої пробації, тобто останнього етапу чернечого духовного формування, Отець складає останні обіти і розпочинає працю у Хирівському конвікті. Протягом десяти років він обіймав там посади вихователя молоді, інфірмарія (керуючий лазаретом), а також учителя французької та російської мов.
Цілковито присвятивши себе виховній роботі з молоддю у конвікті, о. Бейзим все ж прагнув чогось більшого. Він прагнув віддати Богу всього себе, беззастережно присвятити себе служінню найнещаснішим, найбільш зневаженим, відштовхнутим суспільством людям - прокаженим. Важким зусиллям дісталася о. Бейзимові згода Генерала ордену на виїзд на Мадагаскар. Отцеві було вже на той час 48 років. Все ж 17 жовтня 1898 року о. Бейзим попрощався з Вітчизною назавжди. Він вирушив до Франції, а 10 листопада пасажирським кораблем із Марселя відплив на Мадагаскар. 30 грудня того ж року о. Бейзим прибув до Антананаріву, столиці країни. Призначення до праці у притулку для прокажених, що існував в Амбахіворака від 1872 року, о. Бейзим дістав відразу.
У кінці вересня 1902 року о. Ян залишив Амбахіворака. 3 жовтня він вирушив до Фіанаранцуа, у спеку та дощ подолавши 395 км пішки. Саме там, завдяки щедрій підтримці співвітчизників, та незважаючи на незчисленні труднощі, він збудував для своїх бідолах - він називав їх «чорними пташенятами» - лепрозорій. 16 серпня 1911 року заклад прийняв своїх перших пацієнтів.
Невдовзі по тому, як хворі поселилися у своїх «апартаментах», здоров’я
о. Бейзима стало погіршуватися і він важко захворів. Отець дуже страждав під час хвороби. На тілі з’явилися пролежні. Ночами він від болю стогнав, але коли його питали про його важкий біль, він відповідав, що хіба ж можна порівнювати його страждання до страждань Христа. Перед смертю Отець попросив брата-ченця, який опікувався ним під час хвороби, щоб той пішов та перепросив прокажених від його імені за все, чим Отець їх скривдив чи образив. Почувши такі слова, хворі вибухнули гірким плачем. 2 жовтня
о. Бейзим, виснажений нелюдською працею та суворим способом життя, відійшов до Дому Отця.
18 серпня 2002 року у Кракові на Блонях наш Великий Співвітчизник, Папа Ян Павло ІІ, зарахував Слугу прокажених отця Яна Бейзима до лику Блажених Католицької Церкви.
Більше інформації про нашого видатного Співвітчизника, Слугу прокажених, можна отримати, ознайомившись із матеріалами, що розміщені на даному порталі...
О. Чеслав Томашевскі, ТІ