Отець Ян Бейзим був людиною віри і довіри в повному августинському значенні цих слів. Він вірив в Бога (credo in Deum) з щирістю дитини і свідомо віддавав себе Богу, виконуючи Його святу і добру волю. Віра, яку він виніс із рідної домівки, зростала в ньому роками і, пронизуючи все його життя, стала для нього джерелом світла і сили. Дух глибокої віри дозволяв йому сприймати все, як таке, що походить від Бога чи то для нашого освячення, чи то для одкровення Його всемогутності. Невдачі він сприймав однаково смиренно. Віра оживляла всі його справи, навіть найменші, найскромніші. Це можна зрозуміти по тому, як гідно і зосереджено він осіняє себе хресним знаменем.
Отець Бейзим глибоко співчував людям невіруючим. «Стільки людей тяжко працює і страждає, щоб догоджати собі у всьому. Грошей назбирають, аж страх, ніжаться в комфорті, в надмірній розкоші, глухі і сліпі на потреби ближніх. Приходить смерть, ну і з чим стати перед лицем Господа? Аж страшно подумати».
На нещастя, наприклад, на нещастя та збитки, вчинені повінню в Кракові у 1903 році, на смерть вірного друга Маріана Моравскєґо ТІ, він дивиться очима віри. У всіх випадках бачить Божий умисел для нашого добра, радіє за щастя на небі для свого друга, завжди у згоді із Божою волею. Вірячи у вічне життя на небі, радіє щастям спасенних. Коли померло тижневе немовля в притулку, хрещене і поховане в свято Матері Божої Вервичної, його реакція була: «Я часто згадую це щасливе дитятко. Він пішов просто до неба».
Цінуючи добродіяння віри та приєднання в вірі до Церкви, він дбав та старався навернути до віри і радів, коли йому це вдавалося. «Благословив мені Господь у цьому році. Охрестив шестеро протестантів і дев’ятнадцятеро язичників. Всі хворі тепер вже католики». У листі до о. Черміньскєґо він писав якось, що охрестив більше двадцяти хворих. Просив, щоб о. Черміньскі згадував про них під час Святої меси, адже Отець готував їх до Першої сповіді і, прикладаючи великих зусиль, навчав катехізису. «Роблю, що можу. За решту подбає Пресвята Матір».
Отець Бейзим тішиться живою, щирою вірою своїх підопічних, які у випадку смерті своїх близьких, кажуть, що «треба молитися, а не плакати». Він пише: «Тішить мене те, як мої «пташенята» горнуться до Бога». Коли він відівчає хворих від їх грішних звичок та звичаїв, він наказує їм пам’ятати, що вони вже не язичники, а католики і повинні жити з віри, по католицькому.
Його віра - як дар Божий. Вона сповнена смиренням, в ній нема ані грама самовпевненості. Віддаючись Марії навіть на мученицьку смерть на Сахаліні, він просить Її лиш про одне: «щоб берегла мене від зради нашої святої віри». У ньому разом із вірою живе свята боязнь втратити віру.
Отець Бейзим відчуває свою відповідальність за віру і за святу Церкву. Стурбований нападами православних священиків на католицьку віру, він не щадить суворих слів в стосунку до них у своєму листі до о. Черміньскєґо. Отець переживає за долю віруючих католиків у царській Росії, тому що «схизма підносить голову» і атакує католицьку віру. Він занепокоєний новоствореною церквою маріавітів, так званими «манкетниками», адже вони відтягують людей від католицької віри. Його турбота про віру, її чистоту, дотримання науки, положень Церкви проявилася, між іншим, і в тому, що він спалив протестантське видання Нового Завіту французькою мовою, яке йому хтось подарував, маючи, скоріш за все, добрі наміри. «Буде на світі на одну єретицьку книжку менше». Що ж, тоді доба екуменізму ще не настала...
Коли, одного разу, в часописі «Католицькі голоси», який випускали краківські єзуїти, він знайшов, на його думку, не зовсім точне формулювання, яке могло би навести на мисль, що Ісус Христос не є Богом («з волі Бога і Ісуса Христа»), він робить застереження перед публікацією подібних формулювань.
Отець Бейзим здалека слідкує за тим, що діється на Вітчизні на ниві віри. Його стурбованість викликало багато речей, тому він завжди палко молився за Церкву і віру в Польщі. Він закликає і заохочує інших до такої молитви. У своїх прокажених Отець виховує шану і любов до Святої Столиці і до Святішого Отця. Він переконує хворих написати листа до Папи Пія Х з проханням про благословення та проханням вислати портрет. Отець Бейзим хотів оправити портрет Папи в раму і повісити в каплиці лікарні. Це був живий вираз його віри в святу Церкву і в особливу, видиму роль голови цієї Церкви.
Віра пронизує все життя та певні прояви духовності о. Бейзима. Він як жив у вірі, так і помирав у вірі, з іменем Ісуса і Марії на вустах, з довірою і смиренням благаючи про спасіння своєї душі.
О. Мєчислав Беднаж ТІ