ОТЕЦЬ ЯН БЕЙЗИМ І ПРОКАЖЕНІ

Exempla trahunt - приклади ваблять. Книжка о. Яна Вегінгера, місіонера в Бірмі, під назвою «Три роки серед прокажених» пробудила в о. Бейзимові покликання до благодійної праці місіонера серед прокажених. У жовтні 1897 року він просить дозволу «служити» прокаженим у о. настоятеля Яна Бадені ТІ. Отець погоджувався на будь-яке місце служби, хоча волів їхати туди, де говорять по французськи. Наступного року він поновив своє прохання, «адже стільки тисяч прокажених страждає і помирає без духовної та мирської допомоги. Можливо була би на те воля Господня, щоб у моїй особі хоча б трішки допомогти та полегшити долю отих бідолашних. Щось мене спонукає ворушити цю справу».

Справу направили до Риму, до о. Генерала Ордену. Отець Бейзим просив о. Генерала Людовіка Мартіна ТІ, щоб той дозволив йому бути виключно при прокажених, «служити їм денно і нощно». Отець Генерал прийняв прохання о. Бейзима. Вирішено було, що о. Бейзим працюватиме в Мангалорі, Індія. Але його там не хотіли, тому що Отець не знав англійської і вже вважався застарим (на той час йому було сорок вісім років). На прохання отця Бадені, тулузький о. настоятель Рудольф де Скорей ТІ дав свою згоду щодо прийняття о. Бейзима до праці на Мадагаскарі.

Отець Бейзим був переконаний, що покликання трудитися для прокажених він має з натхнення Господнього. «Під заступництвом Пресвятої Діви Марії, він прагнув присвятити цій праці решту свого життя для більшої слави Божої». Він хотів стати «слугою прокажених» і від 1901 року так підписував свої листи. «Я день і ніч з хворими» - писав він до о. Марціна Черміньскєго вже з Марани (Амбатовори). Отець Бейзим прожив з прокаженими і для прокажених чотирнадцять років. Він вже не належав собі, тільки прокаженим, яким служив.

Дивлячись на стан прокажених, їх духовні та тілесні злидні, він твердо постановив збудувати для них притулок, лікарню. Цю важку справу він відразу поклав до рук Пресвятій Матері Божій.

Від самої першої хвилини свого приїзду на Мадагаскар о. Бейзим відчував єдність із прокаженими. Він не говорив «я і вони», тільки «ми». Коли у ньому прокинулося почуття турботи в стосунку до каторжних на Сахаліні, його солідарність із тими далекими бідолашними відбилася і в серцях його тутешніх бідолах. Саме тому, бажаючи ще міцніше з’єднатися з «пташенятами» в їх недолі, він часто просив Пресвяту Діву Марію обдарувати його проказою як благодаттю, як нагородою за гріхи, для того щоб покращити долю прокажених і себе принести в жертву за стражденних братів.

Коли у 1909 році о. Віктор Херренгт ТІ перевіряв на Мадагаскарі єзуїтські місії і двічі відвідав притулок о. Бейзима та будівництво лікарні в Марані (Амбатоворі), він був глибоко вражений жертовною, милосердною любов’ю, з якою о. Бейзим відносився до хворих. Він згадував про це у офіційному звіті до о. Генерала Ордену Франциска Вернца ТІ та у своїх приватних розмовах. Він чітко підкреслював мету отця Бейзима - лікування та догляд за хворими, а також боротьба з аморальними вчинками, які процвітали у місцях проживання прокажених. Отець Херренгт, прямо і, не огортаючи в красиві слова, говорив про труднощі і страждання о. Бейзима. Отець Вавжинєц Томнічак ТІ, який вчився в Енгієн під керівництвом о. Херренгта, переказував, сповнені великої поваги та захоплення, слова останнього, якими він згадував о. Бейзима, його жертовність прокаженим.

Отець Бейзим ясно здавав собі справу, що праця для прокажених і з прокаженими є настільки важкою, що вимагає особливого покликання, прихильності та великодушності, тобто того, що ми сьогодні називаємо харизмою. Саме тому він ніколи не заохочував до цієї справи, а навпаки, остуджував гарячі пориви.

Отець Бейзим бачив у прокажених стражденного Христа, тому любив їх, поважав та захищав їх. Він боровся проти невірного ствердження, що проказа не болить. Він прагнув їх любити і від них вимагав, щоб було opere et veritate, а не verbo et lingua, тобто вчинком і правдою, а не словом і язиком. У своїх листах він називав їх «чорними пташенятами» або «моє чорне птаство». Хотів як найдовше жити для слави Божої і працювати для своїх «пташенят». « Нізащо не покинув би я своїх пташенят». «Волів би померти, ніж покинути своїх бідолах».

Прокажені, в свою чергу, були йому щиро вдячні і, коли він захворів, обдаровували його турботою. Коли Отцеві прийшлося покинути Амбахіворака, щоб у Марані приступити до будівництва лікарні, то саме при розставанні проявилася їх щира та сердечна любов до о. Бейзима. Він сам плакав посеред загального плачу своїх «пташенят». «Я плакав як дитина». Характерним є те, що навіть у приватних листах до о. Черміньскєго, о. Бейзим ніколи не скаржився на прокажених, ніколи їх не звинувачував. Дуже тішився, що завдяки його старанню та пожертвам, що надходили з Польщі, його «чорне птаство» вже не помирає з голоду.

Турбота о. Бейзима про прокажених стосувалася не тільки стану їх тіл, але і їх душ. Він дуже переживав, що ще не достатньо володів мальгаською, що не міг їх сповідати та вчити їх катехізису. Звертався до Матері Божої, щоб допомогла йому опанувати цю мову.

Із самого початку перебування Отця у притулку, коли там лютував голод і хворі помирали більше від виснаження ніж від прокази, о. Бейзим ділився з ними своєю порцією їжі. Він віддавав хворим свій хліб і потайки плакав над їх важкою долею. Зі всіх своїх сил Отець старався хоч якось полегшити страждання бідолах. Він конструював для них примітивні протези, щоб вони хоч якось могли їсти і хоч трохи працювати. Він, не боячись заразитися, перев’язував їх болючі, страшні, смердячі рани, чим викликав повагу, довіру до себе з боку хворих. У нього не було почуття відрази до їх ран, а навпаки, він хотів мати ці рани на своєму тілі, щоб таким чином полегшити їх долю. Бачачи, як важко хворим працювати скалічілими руками, він писав, що «охоче поробив би все за всіх, щоб тільки полегшити їх страждання».

Від самого початку Отцевої праці для прокажених, в його серці зростала щира, батьківська, братерська любов до своїх підопічних. Він прагнув любити їх вчинком та правдою, а не гарними словами. Вони стали йому рідними та близькими. Коли його «колишнє птаство» з Амбахіворака почало у 1904 році прибувати групами до Марани, він вітав їх «як рідних» і дякував Марії за те, що вони благополучно дісталися до нього.

Співчуття до прокажених, до їх злиднів, важкого стану, наштовхнуло о. Бейзима на бажання побудувати для хворих лепрозорій, де вони отримували би не тільки справжній догляд та лікування, але й захист від морального деградування, що панувало у державних притулках.

Турбота о. Бейзима про хворих була батьківською та заразом і материнською. Він признавався о. Черміньскєму, що під час нічної бурі з громом та блискавками міг (після важкого дня) спокійно спати, але коли хтось стукався у двері, шукаючи у нього допомоги, він чув і миттю зривався, щоб поспішити на поміч. Він ніколи не піднімав на підопічних руки, коли доходило до того, щоб їх покарати. Він волів сам отримати сто разів кийком.

Отець Огюст Ніобі ТІ, який мав нагоду спостерігати зблизька о. Бейзимову працю з прокаженими, писав, вже після смерті Отця, що «його відданість прокаженим є незрівняною». Ведучи дуже скромний спосіб життя, він, всім що мав, ділився з прокаженими, пам’ятаючи слова Ісуса Христа: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Дуже схоже про любов о. Бейзима до хворих згадує і о. Леон Дервіль. Його любов до хворих була батьківською, він не потурав їм, він вмів їх виховувати. Він докоряв їм, робив зауваження, часом м’яко, часом різко, в залежності від ситуації. Саме тому він старався бути завжди разом із хворими. «Я не віддаляюсь від них ні на крок».

Він відчував глибоку відповідальність перед Богом, перед Товариством, перед благодійниками за свою місію серед прокажених, за лікарню для них. Саме тому він не брав до уваги будь які пропозиції «тимчасовості», що пропонував йому чи то єпископ Жан Батіст Казе, чи то настоятель місії Алоїз Верлє. Він сумлінно виконував свої обов’язки. Отець ніколи не поступався своїми принципами, хоча його і звинувачували у впертості та непослушенстві.

Деякі отці із місії в Бетсілео, навпаки, звинувачували о. Бейзима у поступливості та покірності і радили йому діяти більш активно та енергійно, зрозуміло, що із salva oboedientia et reverentia, тобто із почуттям послушенства та ушанування в стосунку до настоятелів. Але як же зрівноважити вірність отриманій місії і вірність послушенству у випадках, коли накази йшли у розріз з місією? Ставши перед обличчям моральної дилеми, о. Бейзим шукав допомоги та поради у Марії. Від Неї він отримав своє покликання, від Неї отримував і поміч. Наперекір усім перешкодам і труднощам, він був Її знаряддям для будівництва лікарні і догляду за хворими.

У своїй турботі про прокажених, о. Бейзим керувався двома принципами: справедливістю та толерантністю, у прямому значенні цього слова. Що, за його думкою, грало вирішальну роль у питанні прийняття хворого до притулку? Тільки два моменти - це по-перше, чи претендент був хворий на проказу, а по-друге, чи було у притулку для нього місце. Все інше не мало значення.

Отець Бейзим неустанно дбав про те, щоб благодійні внески, які поступали з Польщі йшли виключно на будівництво лікарні, а не на будь які інші потреби, адже такою була воля благодійників. Матінці Станіславі, уршулянці, він говорив, що завжди керувався принципом: «Хворий та око - одне й те саме». Саме тому його турбота про хворих доходила до найдрібніших, найпрактичніших деталей. Ці «великі діти», які нічим не зайняті та проводять свій час байдикуючи, грішать від неробства. Отець Бейзим просив о. Марціна Черміньскєго та о. Станіслава Ганкєвіча присилати йому альбоми, малюнки, гравюри, різноманітні ілюстрації, щоб відірвати хворих від негативного мислення та забаганок, щоб зайняти їх чимось добрим, корисним, гарним. Просив він, також, о. Ганкєвіча про шарманку та музичну шкатулку, а отримавши, від усього серця дякував за дари. Просив про образки, наприклад: народження Ісуса, Ісус у гробниці, Воскресіння, зображення пекла, смерті нерозкаяного грішника, які були необхідні йому для навчання катехізису.

Дбаючи про релігійний та моральний розвиток «своїх пташенят», він проводив для них щотижневі заняття з катехізису. Готуючи хворих до сповіді, він, щоб дати приклад, сам перед ними сповідався. Так само сестрам, що працювали разом із Отцем від середини 1911 року, він проводив щотижневі заняття з катехізису, кожного місяця - короткі повчання, а раз у рік - восьмиденні реколекції. Протягом Великого Тижня Отець проводив із хворими триденні реколекції за Духовними Вправами св. Ігнатія Лойоли.

Отець Бейзим дуже переживав, що будівництво лікарні в Марані весь час затримувалося. Від цього він часом бував у відчаї, хотів повернутися назад на батьківщину, повернувши благодійникам їх пожертви, або наголошував про своє бажання поїхати на Сахалін, до каторжних, де у нього не було б стільки проблем з боку недружніх, ворожо наставлених до нього людей. Але о. Бейзим здавав собі справу, що за допомогою Марії треба триматися до кінця, а всі труднощі сприймати як «хрестики від Ісуса Христа».

Питання постатевого поділу хворих у приміщеннях нової лікарні було ключовим для о. Бейзима під час всього періоду реалізації його великої ідеї. Він доводив абсолютну необхідність такого розподілу. Це стосувалося питань здоров’я пацієнтів, гігієни (щоб проказа не розповсюджувалася на дітей) і моралі (щоб пацієнти не вдавалися до розпусти). Єпископ Казе, разом із більшістю місіонерів, сумнівався, що цей сміливий план о. Бейзима буде втілений в життя. Але підтримку в реалізації свого плану Отець отримував у особах лікарів о. Карла Децеса, о. Жозефа Луазелє, лікаря Бейно, о. інспектора Херренгта. Впевненість о. Бейзима у вирішенні даної справи була цілковито у його довірі Матері Божій, вірі у силу і дієвість молитви та Святих Таїнств.

Для того щоб довести свою правоту і раціональність постатевого розділу хворих, о. Бейзим написав та опублікував невеличку статтю, в якій чітко зазначив аргументи «за» та «проти» такого розділення, користуючись методом вибору із Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли. Він опирався також на власний досвід та спостереження.

Якими словами можна описати радість Отця, коли він 16 серпня 1911 року вітав своїх «чорних пташенят» у першій справжній, єдиній такого типу на острові, лікарні. Він вірив Марії і був переконаний, що ця лікарня буде служити на славу Божу і добро хворих. Дякуючи Святій Матері проблема постатевого розділу була теж вирішена.

Лепрозорій був збудований як доказ довіри до Бога, Марії, людського милосердя. Отець Бейзим наважився просити милостині, називаючи себе жебраком Господа, адже він просив її для Ісуса, бідного та страждаючого у прокажених. Серед людей, які вірно допомагали Отцеві молитвою та пожертвою, були дві сестри Лєдоховскі - Тереза і Урсула, які сьогодні занесені до лику блажених. Він, разом із своїми хворими, завжди був їм сердечно вдячний.

Про любов о. Бейзима до прокажених свідчить і той факт, що він мав серед них і справжніх друзів - Мішеля Рабарі і його дружину Діонізію, Жузіа Райнілайвао, якому, завдяки благодаті Святої Матері, було повернуто зір, Рафаеля, Поля та багатьох інших.

Відношення о. Бейзима до прокажених, що проглядає із його листів, споминів людей, що спостерігали, або перевіряли його працю із довіреними йому хворими, на приклад: о. Віктора Херренгта, о. Огюста Ніобі, о. Леона Дервіля, о. Карла Децеса, о. Жозефа Луазелє, сестри Анни Марії від Відвідання, доводить, без всякого сумніву, Отцеву любов до них, що випливала із його живої віри. Любов справжню, opere et veritate, плід його любові до Ісуса у кожній клітині Його стражденного тіла. Чотирнадцять років такої праці, такої служби для прокажених з боку їх «слуги» є неспростовним доказом його великої душі, його сили, покори, зречення самого себе понад міру звичайної людини.

О. Мєчислав Беднаж TI