Ваша допомога є дуже важливою для наших хворих. І допомога матеріальна в її різних формах, і допомога духовна, тобто ваша молитва. Хочу, з вашого дозволу, привести кілька свідчень. В них відчувається радість і щастя, яке пливе від «давання без міри і без очікування на оплату». Стараюсь вірно передати слова хворих:
РОЖЕ, пацієнт, 37 років. Одружений із Жоржін, яка не хворіла на проказу. Мають четверо дітей. «Дуже важко було мені на селі. У 13 років я втратив обидвох батьків. Вже тоді я був хворим на проказу. Я дуже багато добра зазнав у Марані. Почуваюсь, як врятована людина. Живемо по християнськи. Зараз я працюю у притулку шевцем. Працюю для хворих. «Колись я загубився, але тепер знайшовся», дякуючи опіці, яку я отримав у Марані, дякуючи доброчинцям, яких я починаю пізнавати від того часу, як вилікувався і можу працювати в Марані разом із сестрами. Живу новим життям разом із сім’єю, сестрами, іншими хворими на проказу, які проходять тут лікування. Дякую сестрам і всім працівникам, які з ними тут працюють».
Сорокарічні близнюки Мародімби і Марофара, які лікуються тут уже три роки і мають відповідно троє і двоє дітей, з яких двоє - хворі на проказу.
МАРОДІМБИ: «Ми з сестрою обидвоє були хворі. Увесь час думали, чому це нещастя спіткало нас. Нас і наших дітей. Чому це нас спіткало?... Я так плакала, аж втратила голос. Ми дуже страждали через ставлення деяких членів нашої родини, наших сусідів та знайомих. До нас ніхто не приходив. Люди ухилялися від нашого товариства. Ми були сумні, занепали духом, ніхто не хотів нас бачити!
Після приїзду до притулку, я була дуже задоволена від того, як сестри нас тут прийняли. Говорила до себе: «Бог є. Дякую тобі, мій Боже!».Ми задоволені, щасливі, наші діти ходять до школи з іншими дітьми… Живемо новим життям. Тішимося, що можемо жити з іншими людьми і можемо працювати. Дякуємо сестрам, лікарям, іншим людям, які нам допомагали, особливо тій людині, що нас сюди привезла. Надіємось, настане той день, коли ми повернемось до нашого села і будемо жити там, як всі».
Невдовзі Марофара повернеться до села, щоб взяти свідоцтво про народження, необхідне для отримання паспорту.
ФЛОРІН, хвора на проказу. Дуже віддана християнка. 46 років: «Хворіла, відколи в мене виявили проказу, протягом року. Лікувалася в лікарні, але покращання стану не було. Тоді відправили мене до Фіанаранцоа, до лікарні в Марані. Тут мені стало легше. Я з великою радістю можу сказати, що тепер почуваюся набагато краще. Метод лікування мені також відповідає. Не йдеться тільки про отримувані ліки, тут дбають не тільки про тіло, але й про душу людини».
ЕСТЕЛЬ, 19 років. Дочка колишніх пацієнтів Марани, говорить так: «Я виросла у притулку в Марані. Тепер часто думаю, якби не було цього притулку, то чи я мала би те все, що маю сьогодні. Отримала релігійне виховання, могла вчитися і отримати атестат про середню освіту. Дякую сестрам і всім тим, хто допомагає і матеріально підтримує притулок, щоб він міг функціонувати і надалі. Дякую всім доброчинцям тут і поза межами Мадагаскару».
Естель почала тут здобувати знання разом зі своєю мамою, яка працює вихователькою у нашому, постійно функціонуючому, дитячому садку.
ЛЯНТО, чотири роки працює помічником медсестри: «Для мене притулок для прокажених в Марані є особливим, у порівнянні з іншими подібними осередками, які я знаю. Хворі знаходяться тут під постійним дбайливим доглядом. Медсестри присутні завжди. Допомога, піклування про хворих, їх освіта, включають всі аспекти життя пацієнтів: суспільний, моральний і духовний.
Я відчуваю неабияку втіху, коли бачу всіх, навіть тих, хто страждає, що вони почуваються щасливими, відчувають, що їх тут люблять і підтримують. Ділитися радістю, словами і щоденними дрібними жестами – це невід’ємна частина догляду. Ми тут не тільки для того, щоб лікувати зовнішні рани, але й внутрішні також. Ми повинні бути уважними, щоб не спричиняти і не поглиблювати внутрішніх ран. Я бачу, як сестри в Марані стараються, щоб повернути хворим здоров’я, хороший настрій, щоб, як і всі інші громадяни, хворі могли тішитися всіма своїми правами».
РАСОЛОНІРІНА, 55 років, бджоляр: «Працюю в Марані бджолярем три роки. Ціную ту працю, яку виконують сестри, опікуючись хворими на проказу. Бачу важливість праці сестер із чернечого ордену св. Йосипа з Клуні, які приймають, навчають і доглядають хворих. Суспільство, а навіть родина, дуже часто, відкидає, зрікається таких людей. Сестри надають їм безплатну допомогу. Дякуючи сестрам за їх труд, я дякую також всім Доброчинцям, що співпрацюють, що діляться своїми здобутками, для того щоб допомогти бідним людям. Я також, працюючи тут, вважаю себе часткою цієї благодійної справи… Я здаю собі справу, що завдання, яке стоїть перед сестрами не є легким, тому що сюди приїжджають хворі різному стані, зі всіх куточків Мадагаскару. Дякую сердечно всім дорогим Благодійникам, які так великодушно нас підтримують».
ФЛОРЕНТІН, 21 рік, обидвоє батьків хворіли на проказу, так описує свої враження:
«До Марани я повернулася, разом із двома своїми сестрами, у 2011 році, після смерті нашої матері. Щойно я здала екзамен на свідоцтво про середню освіту. Вважаю за благословення існування цього місця. Я могла ходити до школи, вивчати катехізис. Також я отримала християнське виховання і навчилася жити по християнськи. Дякую всім тим, хто безпосередньо чи опосередковано мені допомагав».
Флорентін хотіла би вивчати медицину.
СЕСТРА ОДЕТ, абатиса спільноти сестер в Марані від 2015 року: «Що я можу сказати про Марану? Присутність в Марані сестер із Спільноти св. Йосипа з Клуні вже триває досить довгий час. В цьому році (2021) минає 110 років від заснування лікарні в Марані, побудованої у 1911 році бл. Яном Бейзимом ТІ».
Від самого початку існування місії в Фіанаранцоа, отці-єзуїти піклувалися хворими на проказу. Ця місія є важливою у нашій дієцезії. У цьому році Дієцезія Фіанаранцоа буде святкувати 150 річницю прибуття перших католицьких місіонерів. З моменту прибуття перших місіонерів, дієцезія приділяє особливу увагу прокаженим. Дві конгрегації – отці-єзуїти та сестри св. Йосипа з Клуні – завжди були до їх диспозиції.
С. Сабін Рамасіноро
