Антананаріву, лютий 1899.
… Недавно я розмовляв із о. Суперіором в справі мого притулку і старався йому пояснити, що так далі бути не може, бо це нікуди не годиться (я перебрався до притулку в середині лютого 1899 року, а на Свято Стрітення вперше відслужив там Святу службу).
На сьогоднішній день, бідолашні хворі проживають в бараках, в злиднях, аж до смерті, але я про це писав Отцеві в минулому листі. Місіонерів тут дуже мало і тому ніхто з отців не міг повністю посвятитися службі прокаженим. Але тепер я тут тільки для них і можу серйозно взятися до справи. Якщо заражуся проказою та помру, то Матір Божа пришле іншого поляка, то й якось воно буде. Сказав о. Суперіору, що конче потрібен лепрозорій, а не такі розвалюхи як зараз. Потрібен лікар, сестри милосердя, або ж сестри-монахині… Те, що місія бідна, що живемо тільки з милостині, нічого не значить. Ані св. Ігнатій, ані св. Тереза не мали мільйонів, але ж скільки установ заснували. А Хирів як виник! А о. Веґінґер як собі радить! Отож і ми, довіряючи Божому милосердю, можемо подумати про лепрозорій.
То ж, кінець кінцем, розмова закінчилася тим, що о. Суперіор сказав: «Як дістанеш гроші, то згода, будуймо». Всю цю справу, само собою зрозуміло, я віддав у руки Пресвятої Діви. До св. Отця Ігнатія, до св. Терези і до св. Франциска Ксаверія молюся кожного дня, щоби вони за мене заступилися перед Пресвятою Матір’ю. Маю надію, що через кілька років, будь на те воля Божа, збудуємо лікарню, де мої нещасні зможуть пожити як люди.
Тутешні отці не можуть робити більше ніж роблять, адже їх дуже мало, не вистачає їх, не можуть вони порадити всьому тому, що тут варто було б зробити. Мадагаскар – це щось на кшталт парафії о. В. Ґромадскєґо, тож є тут місця (і таких місць є навіть доволі багато), де є католики, а Святу службу служать раз на кілька літ, бо нема кому відслужити.
Розмовляю з моїми бідолашними через перекладача (один із них знає французьку так само, як я німецьку, але перекладає). Я ж іще мови не знаю, але живу серед них, щоб бідолашні мали Святу службу та порятунок в годину смерті. Використовую ситуацію. Скоріше навчуся мальгаської іншої мови не чуючи, та й робота швидше рухається, адже знає Отець, що «панське око товар тучить». Хоча й не розуміють мене найняті місцеві робітники, та на мене оглядаються. На пальцях якось порозумітись таки можемо. А тому що вони всі здорові, то я їм не потураю, бо мені йдеться про те, щоб мої хворі якнайшвидше отримали захист від непогоди…
Кілька днів тому знову здолала мене малярія, знову лихоманка, знову був кілька днів прикутий до ліжка. То правда, що шкода часу, але я втішаюся тим, що такою є воля Божа. З великою охотою пишу листи на вітчизну, то й тільки мого, бо ж більше ніде польського слова не почую…
