Невеличке поселення прокажених на схилі гори Кіаньясоа і на відстані 7 км. від Фіанаранцуа. Нічого надзвичайного, якби не той факт, що саме тут Великий Син Польського Народу, піонер, завдяки жертовній допомозі співвітчизників, побудував першу справжню лікарню для хворих на проказу. До лікарні веде крута дорога поміж скелі та евкаліптовий ліс. Під затишним дахом «палацу», як на той час, «чорні пташенята» о. Яна (так називав своїх підопічних о. Бейзим) знайшли гідні умови життя і так необхідну опіку.
Лікарня, по сьогоднішній день, називається таємничою назвою МАРАНА. Що ж значить це слово? Як розповідають старші мешканці околиці, Марана – це ім’я власника земель. Чоловік цей був нащадком аристократичного роду, кажуть, навіть королівського. Але доля склалася так, що чоловік цей заразився і захворів на проказу. З родиною мешкати вже не міг, щоб не заразити рідних. Тож покинув дім і почав жити окремо від світу. Знову ж таки, як розповідають старші мешканці, його родина, на схилі гори Кіаньясоа, на землях, що їм належали, збудувала для нього дім. Руїни цього дому існували ще у недалекому минулому. Старші люди розповідають, що можна було бачити його руїни ще кілька років тому.
Присутність прокаженого королівського нащадка на узгір’ї притягувала до цього місця інших прокажених, які тулилися в околичних гротах. Через якийсь час королевич подарував дану ділянку прокаженим, щоб вони, вигнані зі своїх домівок та сіл, мали де притулитися. Іще через якийсь час місіонери-єзуїти, брат Дюрсап та ряд інших місіонерів, що раз на тиждень привозили хворим харчі, побудували для них будиночок-притулок. І лише о. Ян Бейзим запланував, запроектував та побудував, на подарованій королевичем Мараною землі, справжню лікарню. Така от історія.
За офіційними даними перший, невеличкий притулок св. Лазаря для прокажених збудував, вже відомий нам, брат Дюрсап. Від самого початку діяльності місії, католицькі місіонери не залишалися байдужими до проблем прокажених. У тих країнах де працювали, вони ніколи не обмежували своєї місіонерської послуги тільки гроном аристократів чи просто багатих мешканців. Місіонери несли поміч ув’язненим, незахищеним, хворим та прокаженим. Проказа – заразна, страшна своїми наслідками та невиліковна на той час хвороба, сіяла жах і паніку навколо. Невтомно та безстрашно несли місіонери допомогу хворим. Від 1886 року вони давали прокаженим притулок у саду своєї резиденції у Фіанаранцуа, а пізніше, на відстані 45 хвилин ходьби від резиденції, на узгір’ї, на терені сьогоднішньої Марани, вони збудували невеличкий притулок для хворих. Згаданий нами брат Дюрсап керував та опікувався притулком до 1902 року, тобто до приїзду о. Бейзима. У притулку, наче у селі, мешкало біля 60 хворих. Вони женились, виходили заміж, у рамах терапії займалися господарством – вирощували батат та маніок. Єдиним видом лікування, яке вони отримували, був хінін та англійська (глауберова) сіль.
У 1892 році губернатор останньої королеви Мадагаскару, Равалони ІІІ, виділив ділянку 50 га під будівництво лікарні. Окрім того, приїзд о. Бейзима до Марани повністю змінив ситуацію. Його досвід, здобутий завдяки праці серед прокажених у Амбахіворака, показував, що до прокази належить відноситися як до хвороби і організація життя таких хворих повинна бути подібна до тієї, яка існує у звичайній лікарні. У Марані о. Ян поселився у невеличкому будиночку, що знаходився у кінці довгого ряду хатинок з невипаленої цегли під солом’яним дахом, без кухні та комина. Він організував духовну освіту та службу для своїх підопічних, що виглядали як примари, завинуті у простирадла, які служили їм вдень за вбрання, а вночі за постіль. Під тими простирадлами хворі скривали свої покриті страшними ранами лиця та спотворені хворобою тіла.
У притулку о. Бейзим запровадив систематичне релігійно-моральне навчання, проводив реколекції. Це приносило свій результат. Його підопічні охоче сповідалися, приймали Пресвяту Євхаристію. Новонавернені домагалися хрещення і терпляче чекали на саму подію. Жоден з померлих не відійшов у вічність без таїнства оливопомазання. Деякі прокажені прийшли за о. Бейзимом 395 км., із Амбахіворака до Марани, не маючи ні їжі, ні де заночувати по дорозі. Вони говорили, що отримували у державному притулку вдосталь рису та м’яса, « але що з того, що тіло сите, душа життя не має, бо ані молитися там не може, ані жити по-католицьки».
Завдяки допомозі своїх співвітчизників, о. Ян побудував лікарню на 250 ліжок для своїх «чорних пташенят», з водопроводом (водопостачання побудували з найближчих гір), костелом, двома господарськими будинками: для сестер, що служили медсестрами та отців-єзуїтів. Десять років потрібно було о. Бейзимові для повної реалізації проекту на такій безлюдній місцині. На своєму шляху йому прийшлося подолати безліч перешкод. Його «новий метод» постійно зустрічав супротив збоку різних осіб та інституцій. Праця над будівництвом часто переривалася з тієї чи іншої причини. Але отець Бейзим, із чистою дитячою вірою у Боже Провидіння та заступництво Пресвятої Діви, мужньо зносив усі труднощі.
Дякуючи Господові і Його допомозі, дякуючи щедрим пожертвам співвітчизників, які неупинно посилали «свій вдовин гріш» на будову, лікарня була врешті-решт збудована. Значну фінансову допомогу на будівництво лікарні було отримано від Полонії, перш за все, американської. Деякі будівельні матеріали, наприклад: жерсть, купувалися та висилалися з Краю понад Віслою, Краю, якого на той час не було на жодній мапі світу. Товар висилався кораблем до Манакари, приблизно 250 км. від Марани, а звідти протягом трьох тижнів, на головах, несли носії вантаж на будівельний майданчик. Польська жерсть, якою покрили дах лікарні, тримається до сьогоднішнього дня. Вона збереглася в цілком задовільному стані, хоч пройшло вже більше ста років. Але деякі частини даху все ж вимагають реконструкції – дерев’яна конструкція виявилася менш витривалою.
Урочисте відкриття лікарні було заплановане на Свято Успіня Пресвятої Богородиці, 15 серпня 1911 року, Свято захисниці та заступниці лікарні. Але, в результаті аварії у системі водопостачання, яку повністю виконав о. Бейзим (щось у той день просто зіпсувалося), інаугурацію вирішили перенести на наступний день 16 серпня. Причиною такого рішення було питання гігієни – кожного хворого, якого приймали на лікування, мили та змінювали йому одяг.
Невдовзі після переселення до, так званих, «апартаментів», о. Ян захворів. Хворів важко, дуже страждав. На тілі зробилися пролежні. Ночами стогнав. На запитання чи його дуже болить, завжди відповідав: «Це ніщо у порівнянні зі стражданням Христа!» Перед смертю попросив брата-ченця, який опікувався ним під час хвороби, щоб пішов та від його імені попросив прощення у прокажених за все, чим їх скривдив, чи образив. Почувши це, громада хворих вибухнула плачем. 2 жовтня 1912 року о. Бейзим, виснажений нелюдською працею та суворим режимом життя, помер. Після його смерті преса на острові писала: «Найкращою похвалою для цього чоловіка є те, що з любові до Ісуса Христа, він прагнув назавжди стати слугою прокажених і отримав цю ласку. Він виконував такий труд, до якого не засуджують навіть убивць. Але о. Бейзим полюбив цей труд усім серцем».
10 років тому надзвичайну святість о. Бейзима, польського Самаритянина, підтвердив Св. Іван Павло ІІ. На краківських Блонях, 2 серпня 2002 року, він виніс його на вівтар.
Польський Самаритянин – бл. Ян Бейзим і сьогодні є для нас прикладом любові до ближнього, любові терпеливої та жертовної. Він показав нам, як можна дарувати милосердя тим, хто найбільше на нього чекає.
О. Чеслав Г. Томашевскі ТІ