РЕЛІКВІЇ В КРИНІЦИ-ЗДРОЮ

21 серпня 2011 року, у парафії св. Антонія в Криніци-Здрою, відбулoся урочисте впровадження мощей бл. о. Яна Бейзима, єзуїта, великого поляка, який далеко за межами вітчизни, присвятив своє життя нещасним, зневаженим та викинутим поза межі людського суспільства людям - прокаженим на Мадагаскарі. На прохання настоятеля парафії св. Антонія, о. прелата Яна Вненка, реліквію бл. о. Бейзима привіз о. Чеслав Генрик Томашевскі ТІ. У своїй проповіді під час Святої служби, o. Томашевскі розповів про життя та діяльність бл. о. Бейзима - смиренного та мовчазного місіонера з великим серцем, скромного «Cлугу прокажених».

Ян Бейзим народився 15 травня 1850 року у Великих Бейзимах на Волині. Він був найстаршим із п’ятьох дітей у родині Яна Бейзима-старшого та Ольги із родини Стадніцких. Ян Бейзим вступив до Ісусового Товариства у 22-річномі віці. Новіціат він відбув у Старій Всі біля Бжозова. Пізніше навчався у Кракові. 26 липня 1881 року отримав священицькі свячення. Протягом низки наступних років о. Бейзим працював вихователем молоді у конвіктах єзуїтів у Тернополі та Хирові. Прагнення чогось більшого привело о. Бейзима на Мадагаскар, де він присвятив своє життя службі прокаженим. Йому на той час було сорок вісім років.

Отець Бейзим розпочав свою працю на Мадагаскарі у притулку для прокажених у Амбахіворака, місцевості, яка знаходилася недалеко від столиці країни. У одному зі своїх листів він так описував свої перші враження від тамтешньої реальності: «Коли я їхав сюди, то думав, що застану тут якщо не хороший лепрозорій, то хоча би такий, скромненький. А застав - страшні злидні і більш нічого». Притулок, у якому о. Бейзим розпочав свою працю місіонера, він, у цьому ж листі, називає «будою, де навіть собаку негоже тримати». Сто п’ятдесят хворих проживало у напівзруйнованих бараках. Вони проживали у невеличких приміщеннях без вікон, без дверей, без підлоги, без найнеобхідніших речей. В пору дощів хворі дуже часто мокли і просто лежали в болоті.

Від самої першої хвилини свого перебування на Мадагаскарі о. Бейзим, як тільки міг, старався допомагати прокаженим. Щоб хоч якось полегшити їх страждання і рятувати хворих від голодної смерті, отець просив милостиню де і як тільки міг та, як тільки міг, служив їм. І знову, його бажання зробити щось більше підштовхнуло отця до думки побудувати для хворих справжню лікарню. Лікарню, де вони могли би отримати притулок і догляд.

Лепрозорій вдалося відкрити у 1911 році в Марані, що недалеко від Фіанаранцуа. 16 серпня цього року лікарня святкувала своє сторіччя. Будівництво лікарні стало можливим завдяки пожертвам, які надсилали о. Бейзимові щедрі співвітчизники. Часто це були дуже скромні пожертви, але за отой «вдовин гріш» було збудовано лікарню, де знайшли порятунок сотні, якщо не тисячі, хворих на проказу. Люди, до яких суспільство відносилося гірше як до тварин, знайшли в Марані не тільки полегшення від фізичного страждання, але й віднайшли свою понівечену людську гідність, радість, сенс життя, надію на краще завтра.

Вже після відкриття лепрозорію, до о. Бейзима поприходили його колишні підопічні з Амбахіворака. У спеку, без їжі і можливості десь заночувати, на своїх понівечених язвами ногах, хворі подолали майже чотириста кілометрів, щоб дістатися до Марани. На запитання Отця, що ж спонукало їх вирушити у таку далеку і тяжку дорогу, хворі відповіли, що отримували в урядовому притулку м'ясо й рис, «але що з того, що тіло сите, душа жити не може, бо ані молитися там не може, ані по католицьки жити».

Отець Ян добре розумів Божу заповідь про любов до ближнього. З любові до Христа він старався допомогти своїм «чорним пташенятам» (так він називав своїх підопічних), оточуючи своєю турботою не тільки їх скалічені тіла, але й дбаючи про їх душі. Завдяки Отцеві, у Марані знайшло своє спасіння багато бідолашних, що були приречені, внаслідок хвороби, на повільну смерть в голоді і самоті.

Невдовзі після відкриття лепрозорію, о. Бейзимове здоров’я почало даватися йому взнаки. Він помер 2 жовтня 1912 року. Перед смертю о. Бейзим попросив співбрата, що опікувався ним під час хвороби, щоб пішов та перепросив від його імені хворих за все, чим Отець міг їх скривдити чи засмутити. У відповідь хворі вибухнули плачем. Після смерті отця Бейзима мальгаська преса писала, що він усім серцем полюбив працю, «до якої не засуджують навіть злочинців».

Папа Іван Павло ІІ виніс отця Бейзима до слави вівтаря, беатифікуючи його 18 серпня 2002 року у Кракові на Блонях. У своїй гомілії, під час беатифікаційної Святої служби, Святіший Отець сказав: «Прагнення нести милосердя для найбільш нужденних привело бл. Яна Бейзима [...] на далекий Мадагаскар, де з любові до Христа, він присвятив своє життя прокаженим. Смиренно, вдень і вночі, він служив тим, що були викинуті на узбіччя суспільного життя. Своїми вчинками, сповненими співчуття та милосердя, в ставленні до людей, яких зневажало суспільство і до яких воно ставилося з презирством, Ян Бейзим давав надзвичайне свідоцтво Євангелії».

Збудований на Мадагаскарі лепрозорій, а також свідоцтво життя бл. Яна Бейзима, залишаться у пам’яті прийдешніх поколінь. Бл. Ян Бейзим, скромний місіонер з Мадагаскару, «Слуга прокажених», є нашим заступником перед Богом, взірцем простоти і смирення, віри у Божественне Провидіння. Ми сьогодні часто нарікаємо на свої труднощі та турботи повсякдення. Часом нам здається, що ми несемо понадлюдський хрест. А отець Ян, в той же час, називав свої страждання «малесенькою трісочкою з Хреста Господнього».

Мощі, що були впроваджені до парафії св. Антонія в Криніци-Здрою - це величне нагадування про свідоцтво любові до ближнього, стимул до наслідування прикладу життя отця Бейзима. Просімо його про заступництво і про те, щоб ми зуміли і змогли його наслідувати. Щоб ми змогли, так як він, піти шляхом служіння одиноким, убогим, тим, кого долають сумніви і тим, хто знаходиться в стані пошуку і не може віднайтись. Ця дорога, як говорив у своїй проповіді о. Чеслав Генрик Томашевскі, «не веде до страждання і смерті, але через страждання, жертовність і відданість, а може навіть смерть, веде до Царства Божого». Адже кожен, хто служить Христові у іншій людині, у кінці свого земного шляху почує слова: «Гаразд, рабе добрий і вірний, увійди до радощів пана свого!»  (Від Матвія 25:21)

Станіслава Томашевска

(парафіянка)