СМИРЕННЯ ОТЦЯ БЕЙЗИМА ТІ

Коли читаєш листи о. Бейзима, почуваєшся враженим, приголомшеним його смиренням. Він протестував, коли його називали «апостолом прокажених». Він був тільки недостойним їх слугою і простим невдахою. Якщо і була якась зацікавленість стосовно його персони, то тільки тому що він надсилав листи до «Католицьких місій» з проханнями про пожертви для хворих. І якби не допомога молитвами з боку сестер-кармеліток, то він сам нічого не зробив би при своїй слабкості.

Він був незграбним, то і робота, і будівництво йшли незграбно. Причиною цього були його гріхи і відсутність умертвіння. А якби ж на його місці був хтось інший, кращий, то і хворим було би краще, і на острові вже був би польський Кармель. Такою була думка о. Бейзима про себе і, яку із властивим йому «козацьким стилем», він завжди висловлював на противагу думкам, що виражали щодо нього інші люди, наприклад, сестри-кармелітки, які завжди говорили про отця з захопленням і повагою. Він не був ані «шановним», ані «найпреподобнішим», тільки «недолугим», опришком, дармоїдом, що шукає комфорту і тікає від праці. «Багато їсть, а мало працює».
Нарікав, що такими зверненнями, як «найпреподобніший Отче», в ньому виховується лиш смирення і, взагалі, такі звернення пасують до нього, «як квітка до кожуха». Хвалити його за героїзм, самовідданість, працю, нестатки і т.д. – це переливати із пустого в порожнє, бо то навіть не є покаянням за його гріхи... Коли отця питали, чи хворі його люблять, він завжди відповідав: «Як можна любити такого поганця?» Його обов’язком була праця для хворих і жодної похвали за це йому не належало. В такому ж тоні отець писав і до краківських сестер-урсулинок. Просив їх про молитви, адже його молитви нічого не варті, бо і сам він нічого не вартий.
Отак він говорив про себе: « Був ніким, є ніким, далеко мені до смирення, самовідданості і героїзму». Просив сестер-урсулинок про молитви, «щоб міг стати справжнім слугою Ісуса Христа, а не таким «нікчемником», яким він є тепер. Чи ж би то це він мав бути «апостолом Божим»? Яка відверта брехня! Адже він дармоїд, недолугий, нероба, який нічого не робив для слави Господа, а лиш Його ображав.

Часом він отак принизливо виявляв свої найглибші бажання. Писав до Матері Ксавери, Настоятельки Кармелю в Лобзові: «Я ж бо і є той найостанніший негідник, але не хочу зріктися волі Пресвятої Діви». Смирення отця його не пригнічувало, не відбирало довіри. «Моєї неправедності і негідності не виміряти, але милосердя Пресвятої Матері незрівнянно більше, тож довіряю». Його вражала незбагненна любов Ісуса, що проникав до його брудної душі і не гребував ним. Не міг зрозуміти, як Пресвята Матір благословила «такому негідникові» як він.
Отець Бейзим працював успішно і жертовно багато літ у єзуїтських конвіктах в Тернополі і Хирові, але ніколи не приписував собі ніяких заслуг щодо ордену. «Якби всі були такими достойниками, то провінцію шляк би трафив». Після літ важкої праці на Мадагаскарі, він звинувачував себе, що для більшої слави Божої так нічого і не зробив.
Щоденно дивлячись на покриті ранами, гниючі тіла своїх хворих, він вважав, що вони кращі за його грішну душу. Вважаючи себе «опришком і старим злочинцем», він глибоко цінував інших, принижував себе перед ними. «Цілую сліди ніг Преподобної Матері», - писав до настоятельки Кармелю в Лобзові. Листи з Кармелю підтримували його, робили кращим, втішали, але він завжди дивувався, за що ж він, «старий негідник», був у такій милості у сестер-кармеліток. Коли писав Матері Станіславі, урсулинці, що має плями на правій руці, може й від прокази, то тішився, що може заразився проказою, бо ж «на одного старого негідника на світі буде менше і менше буде Господові кривди». Боявся суду Божого, адже навіть о. Маріан Моравскі не зміг зробити з нього порядного ченця; був «шельмою» і хіба не виправився.

Щоденну святу службу він служив зі страхом, бо почувався негідним. «Негідник іде до вівтаря і негідник повертається від вівтаря», - жорстоко заявляв, не щадив ані себе, ані свого адресата, колишню графиню, Мати Ксаверу Ґрохольску, якій такі вирази напевно буди неприємними і явно перебільшеними. Проте старався гідно відслужити Святу Жертву, «хоч був страшний негідник».
Але «хоч і був грішником і злочинцем», не падав духом, бо за нього молився Кармель. Не на себе, не на свої заслуги, лиш на молитви сестер-кармеліток покладав надію. Був переконаний, що «тисячі Татарів (Бейзимів) не випросить стільки, що одна кармелітка». Взивав до Ісуса: «Ісусе, змилуйся наді мною», - і просив Його, щоб виправитися, бо був давно вже «загубленим». «Ісусе, змилуйся наді мною нікчемним», - ненароком виривалося в нього в листах до Настоятельки Кармелю в Лобзові.
Часом отець намагався пояснити і наче виправдатися, чому з ним так недобре діялось. Був самотній, без керівника, «вільний як вітер», «негідник, якого світ не бачив». «Кепсько, жалюгідно моя душа виглядає», - скаржився Матері Казимирі, кармелітці з Кракова. Він, чернець і священик з багаторічним досвідом, вчився коритися волі Господа від своїх хворих, майже напівдиких мальгашів, від Мішеля, Рафаеля, Жозефа…
В останньому листі до Матері Ксавери до Кармелю у Лобзові, ще маючи крихітну надію, що поїде на Сахалін, отець Бейзим писав: «Господь наш Ісус і Пресвята Матінка дуже ласкаві до мене грішного і хочуть послужитися мною грішним на Сахаліні». Він був Їм незрівнянно вдячний і просив кармеліток, щоб дякували за нього, «адже він сам такий незграбний».

Його все вчило смирення і малості. Під час сильної бурі з громами і блискавками він відчував свою малість перед Творцем стихій і прагнув «умертвити своє нікчемне, огидне я», яке посміло ображати Господа. «Все хвалить всемогутність Творця, тільки людина, під тягарем гріха, з ранами на душі і тілі, хилиться до землі понура і сумна». На поміч приходило Господнє милосердя. «Милість Господа не знає границь. Він усіх нас хоче мати навіки у себе».
«Що я дав би за те, щоб я зміг повністю знищити своє я, нікчемне я, яке мене за ніс водить; якби оте гидке я не переважувало, то не було би так зле на світі як зараз є». Сповнений дитячою любов’ю до Пресвятої Матері, він принижувався і вибачався перед Нею за те, що не був вдячний, за Її опіку над ним. Цей період в його житті був спокійним, без лихоманки, без нашестя африканських бліх, а він за це Їй не дякував. Але Вона наймилосердніша вибачить «старому злочинцеві».
Він, смиренно і вдячно, все приписував Пресвятій Матінці, бо він сам, як підкреслював, був справжнім нікчемою. Вона ж бо всім розпоряджалась і керувала, а він був лиш знаряддям у Її руках. І не було ніякого героїзму в його праці для прокажених. «Божа Мати мене направила до прокажених, от і я тут, от і вся правда».
Смиренний, малий, бідний, усвідомлюючий свою слабкість, але довірливий, далекий від марнославства і відчаю, поглинутий Божим милосердям і опікою Пресвятої Діви, він молився, працював і якось радив собі серед безлічі труднощів і проблем. Таким був отець Бейзим – малий у своїй неусвідомлюваній величі, бо його велика любов була смиренною і послужливою до самого кінця.

O. Мєчислав Беднаж ТІ