Коли ми говоримо про бл. о Бейзима, в нашій уяві постає образ великого місіонера, який своєю відданою службою прокаженим, заслужив собі вдячну пам'ять серед потомків тих, кого він врятував від смерті - чи то від важкої хвороби, чи то від голоду. Ми якось забуваємо, що він також був маленьким хлопчиком, який ріс у заможній шляхетній родині і який міг би мати все, чого забажає. Можливо, якби не участь батька у Січневому повстанні 1863 року, його життя поточилось би зовсім інакше. Але в юному віці, йому тоді було лиш 13 років, він переживає потрясіння від втрати батька, дому, того рівня матеріального благополуччя, до якого він звик.
Навчання в гімназії далеко від дому, у Києві, скромний достаток родини і необхідність заробляти на шматок хліба, сформували особистість отця. Сформували той характер, який дав йому дар розуміння людей у біді, дав йому сили витрвати у чужій далекій країні, виконуючи важку працю місіонера.
У монографії о. Людвіка Ґжебєня ТІ приводяться фрагменти листів двоюрідних сестер отця, які дають нам можливість по новому глянути на постать блаженого.
Про студентські роки о. Яна, ми довідуємось з листа (з 1905 року) пані Октавії з Ґурскіх Падлєвскєй, його двоюрідної сестри з Котюжан.¹ Вона пише: « Канікули Ян зазвичай проводив у Слідах², на Поділлі, у гроні рідних, у моїх батьків Владиславових Ґурскіх ( його мати була рідною сестрою моєї матері). Ян, завжди серйозний і, як найстарший за віком, опікувався молодшими братами та сестрами. Він уникав нас дівчаток. Правда і те, що його одяг не дуже пасував до великосвітських салонів. Скинувши мундир учня гімназії відразу після приїзду, він взував довгі чоботи і куртку, так звану гуню з грубого сукна, або полотняний кітель і ніяка сила не могла його заставити переодягтися у відповідний одяг» .
... «Під час канікул, а потім майже рік (1871 - 1872), який він провів у нас перед своїм від’їздом до Галичини, він завжди допомагав моєму батькові у ведені господарства. Він дуже любив фізичну працю, він відчував в ній потребу і почувався неймовірно щасливим, провівши цілий день на коні, чи накосившися косою до сьомого поту, чи напрацювавшись ціпком чи сокирою так, що «аж кістки мокрі» (любив говорити Ян). Він сердечно і приязно відносився до селян і прислуги... Всі дуже сумували, коли він від’їжджав зі Слідів».
Іще одна подруга дитячих літ отця Яна, пані Яніна Ґурска (двоюрідна сестра Октавії) пише: «Спогадів про нього в мене небагато, адже я знала його тільки в дитинстві. Останній раз я бачила його, коли мені було років 11 або 12, а він був учнем, здається 7-го класу гімназії. Протягом кількох років мого дитинства, я постійно бачила його під час канікул, Різдвяних та Великодніх свят, які він і його брати разом з матір’ю (після сумних подій 1863 року) проводили у мого дядька Владислава Ґурского. Мої спогади про Бейзимів датуються, однак, 1865 роком, коли я, п’ятирічна, залишилась сиротою після смерті матері. Тоді молоді Бейзими оточили мене добротою і ласкою, адже всі ті хлопці мали надзвичайно добре серце, а особливо Ясь і Казьо. Ясь, як на свій вік, був дуже серйозним, неговірким. Він не любив гучних зборищ. Дуже був добрий. Я не пам’ятаю, щоб Ясь і Казьо, хоч коли небудь, сварилися чи билися. А суперечки серед дітей траплялися дуже часто - дуже нас дітей було багато у двох слідинських домах. Все, що під час підготовки до ігор, а потім під час самої гри, було тяжко, складно, важко зробити, все те робив Ясь. Він навіть не мав з того ніякої вигоди, адже ми, через звичайний дитячий егоїзм, як тільки вже не потрібні були його доброта, сила і вправність, вмить про нього забували. Тільки-но ми починали занадто бешкетувати, він відразу від нас відходив. Він, правда, був найстарший із нас усіх, може його те втомлювало, чи набридало, але коли ми просили про допомогу, він ніколи нам не відмовляв. Часто приїжджали його двоюрідні брати, такі собі бовдури, що дозволяли собі не завжди доречно пожартувати. Ясь із цим всім не мав нічого спільного. Не пам’ятаю, щоб він хоч колись сказав щось необдумано, чи дошкульно. Останній спогад про нього, що врізався мені в пам'ять - те, як завзято він діяв під час страшного пожару, що повністю знищив всі господарські будівлі і щойно привезене збіжжя мого батька. Він цілу ніч стояв при помпі разом із дядьком Міколаєм Стадніцкім. Вони працювали, як прості робітники, тільки набагато ревніше».
¹Котюжани́ — село в Україні, в Мурованокуриловецькому районі Вінницької області.
²Сліди́ (пол. Ślady , тaкож пол. Śledzie) — село в Україні, в Могилів-Подільському районі Вінницької області.
Література:
1. Людвік Ґжебєнь ТІ, «Блажений Ян Бейзим. Людина і справа. Видавництво WAM, Краків, 2014, стр. 76 - 78.
